Вдома почав пити, по вісім днів підряд, до повної непритомності. Коли протверезиться — мовчить, усіх уникає, ненавидить людей, а якщо заговорить, то лає всіх підряд, ні на кого й ні на що не зважаючи. Усім кісткою в горлі став, особливо властям, і вони його ненавидять, але нічого зробити не можуть. Надто велику силу він має і тут, і в Царгороді. Багато людей заборгували йому, а він не підганяє, щоб віддавали, — тримає їх у кулаці. Боюся за нього, коли він запиває, усяке лихо може з ним скоїтися, для цього багато не треба — ніхто б і не знав нічого. І ось знову збирається пити, хоч ще й не пора. Можна з глузду зсунутися від страху, доки розшукаєш його. А чому тепер, не в свою пору? Учора з найкращим його другом, єдиним на все місто, хафізом Абдулахом Делалією сталося нещастя: коли він після вечірньої молитви повертався з мечеті, його перестріли грабіжники і побили на смерть. Ще був живий, коли знайшли його, але доки донесли додому, то й помер. Шех-ага сьогодні вранці вже був і в судді, і в намісника, вони співчувають і дивуються, але нічого не знають, пообіцяли знайти злочинців і суворо покарати їх. Покарають — коли рак свисне! Від тої пустої обіцянки Шех-азі не стало легше. Убили його друга, не було такого дня, щоб вони не зустрілися, а тепер не має нікого. Кричав перед намісником, погрожував судді, тепер мовчить, не п'є молока й готується до втечі.
Приголомшила мене та дивна історія, а ще більше страшна звістка. Що це — проводять у життя обіцяні круті заходи чи це продовження колишньої жорстокості?
Учора, коли промовляв хафіз Абдулах, мені випадково згадалася вечірка в хаджі Духотини, але бачу — не випадково. Ті самі люди, які карали мене за неугодні їм слова, вчинили розправу й над хафізом Абдулахом, тільки з ним перестаралися або ж його старість не могла витримати стільки, скільки моя молодість.
— Учора він виступав у мечеті, — мовив я тихо. — Не погоджувався з тим, що треба запроваджувати суворі заходи.
— Ну ось, більше не виступатиме. Тепер буде згодний з усіма.
Потім Осман пояснив, навіщо я потрібен йому. Він чув, як Шех-ага розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене. Виходить, я ровесник сина Шех-аги, ми в той самий час були на війні, і я такий самий йолоп, як і він. Осман хоче підсунути мене Шех-азі, щоб він згадав сина, щоб йому заболіло минуле і він не думав про свіжу смерть друга. І про жахливий запій. А я дуже підходжу для цієї ролі. Наївний, безпорадний, незахищений, без роботи, жертва сваволі — він, щоправда, знає, як я по-дурному влип, але Шех-ага цього не знає та це йому й байдуже, і може легко статися, що він зацікавиться мною й візьме мене під свій захист. Добре було б і для мене, і для Шех-аги, я скористався б його слабкістю, а Шех-агу надихнула б його великодушність.
Смішно подумати, що я можу бути цілющим бальзамом для чиїхось ран, але хай буде так. Осман Вук не дурний, він знає, що робить. Може, тільки пробує, але й спробувати варто.
Я пішов, сподіваючись, що Шех-ага мені допоможе, а Осман ось сподівається, що я допоможу Шех-азі.
— Згадай про війну, — порадив Осман. — І скільки тоді було тобі років. Хафіза Абдулаха не згадуй.
Коли я постукав у двері до Шех-аги, він обізвався й сказав, щоб я заходив, але не зрадів, навіть мені видалося, що йому мій прихід, коли для нього існував тільки його смуток, був обтяжливий. Він сидів на дивані, дивлячись на мене змерхлим, безвольним поглядом, і навіть не намагався зупинити на мені свого погляду.
Я сказав, що прийшов за його розпорядженням, так Мула Ібрагім передав, я був у нього писарем, а звати мене Ахмет Шáбо.
— Знаю, — перебив він мене.
Усе-таки він ожив і запросив мене сісти поруч себе.
— Пробач, я зараз у поганому настрої.
— Я можу прийти іншим разом, якщо скажете.
— Хочеш втекти від мого пісного вигляду? Ти завжди так легко відступаєш?
— Не люблю заважати людям.
— Не любиш заважати, не любиш, коли хтось подивиться на тебе скоса, не любиш, коли хтось погане слово тобі скаже. Як ти думаєш жити?
— Бідно.
— Цього не важко досягти.