— І не легко. Треба зважитися.
Він глянув на мене здивовано.
— Дивишся на вас як на дітей, а коли побачиш, що в голові у вас, дивом дивуєшся.
— Ці діти крізь війну пройшли.
Він перевів погляд у вікно, за яким хиталася на вітрі струнка тополя. А потім повернувся знову до мене. Його обличчям перебігла похмура тінь. Мабуть, стиснув зуби, опираючись якомусь спогадові.
— Розкажи що-небудь. Що хочеш.
— Навіщо, Шех-аго?
— Просто так.
— Про війну?
— Однаково. Ні, не однаково. Про війну не треба!
— Може, розповісти, як я роботу шукав?
— Розповідай.
То я маю бути нянькою цьому п'ятдесятирічному чоловікові і казками відганяти від нього страхи? Чи він таким чином звільняється від мене, щоб залишитися на самоті?
Я дивився на його руки з довгими пальцями, міцними суглобами, випнутими жилами і все-таки слабкі й невпевнені. Вони виказували його збудженість, безперестанно рухалися, наче кудись поспішали, стискувались і корчилися. Він клав їх то на коліна, то на груди, то на килим поруч себе, сплітав у тугий вузол, зціплював у кулаки, мов давив когось чи зумисне завдавав собі болю! Мені хотілося торкнутися його почервонілих від напруження суглобів, щоб заспокоїти його, повернути до притомності. Можливо, дружній дотик звільнив би його від внутрішньої судоми, допоміг би йому розслабитися, заплакати, дати волю закованому в панцир серцю.
Але я стримався, щоб ще більше не вразити його.
Він надто суворий, біль його сповнений люті. Він ненавидить свій біль, не визнає його, відкидає, вважає його приниженням. А біль залишається.
Скільки страшних ночей, скільки шалених битв пам'ятає ця кімната, коли він змагався зі своїм болем, як з дияволом, і скільки світанків він зустрів переможений, але незмирений? Мабуть, бували й хвилини щастя: я переміг його! А біль з'являвся знову, виринав, як водяний птах, із чорної річки спогадів.
Може, це ті хвилини, коли він себе умертвляє — тричі на рік, коли притуплює свої чуття, щоб залишитися живим.
Час поволі згладжував біль від одної смерті, але друга смерть подвоїла його, воскресивши спомин про колишнє горе. Зараз його притисли обидва; він утратив усе, що було йому найдорожче в житті, і тепер його роздирає нестерпний біль і лють від того, що людина безсила подолати лихо.
Чи він стогнав цієї ночі, коли дізнався про смерть друга, чи плакав, кричав, проклинав, чи бився головою об стіну?
За одну смерть він заплатив тугою й ненавистю. Чим заплатить за другу?
А якби він зіткнувся з болем, не відкидав його гнівно, з погрозою зводячи голову проти неба, з ненавистю дивлячись на людей, шукаючи заспокоєння в муках інших, — було б йому легше чи важче? Якби він сприйняв утрату як неминучість, сумуючи, — бо ж він не бог і не колода, — і схилився перед своєю тугою, можливо, та могила і той мертвий допомогли б йому облагородити свою печаль добрими справами. Заради пам'яті про сина. Адже стільки людей потребують допомоги!
А його переповнює лють і непримиренність. І невідступна думка про помсту.
«Тільки не про війну», — сказав він. Це надто боляче для нього.
Не буду про війну. Пощаджу його.
Розповів я йому про те, що його не стосується і що не вразить його. Про Мулу Ісмаїла, якого бог наділив дивною вадою, просто дорогоцінною при його званні народного заступника: він не чує, що йому кажуть люди, і його ніколи не мучить сумління. Він не знає, що болить людям, чого їм бракує, що вони бажають, через те він найневинніша й найщасливіша людина в світі. Не змінює своєї думки, бо може говорити завжди те саме. Не дріб'язковий, бо говорить про вселюдські нещастя. Не викликає ні суперечки, ні сварки, бо його слів не можна ні підтвердити, ні заперечити. Не знає свого діла і ніякого іншого, але добре, що він саме на цьому місці, бо інші були б ще гірші.
І про скарбничого Бекір-агу Джугума. Я виділяю його з-поміж інших, бо він погодився розмовляти зі мною, незважаючи на своє високе становище. Зрештою, могло трапитися, що йому неправильно назвали моє ім'я, або він не знав, хто я, або сплутав мене з кимось, бо це було б уперше в історії роду людського, щоб боснійський скарбничий прийняв такого злидня, як я, та ще й вислухав його жалі, але це мені байдуже, важливо, що він погодився розмовляти зі мною, — і за те йому спасибі. І він допоміг би мені, підстав для протилежного висновку в мене нема, та й люблю я думати те, що мені приємне, а не те, що ймовірне. Моя біда лише в тім, що я натрапив на такого вірного й відданого сановника, як він, бо ж інші високопоставлені підлеглі звичайно не вмирають від того, що вмер їхній господар. А може, варто було б запровадити вчинок Бекір-аги Джугума у звичай — хай усі вмирають зі своїми господарями, як індійські жінки зі своїми чоловіками, щоб свою вірну службу вони не закінчували зрадою, переходячи на службу до іншого. Щоправда, це могло б дати й погані наслідки — ніхто б не схотів займати високих посад, що завдало б народові непоправних збитків, але задля гарних принципів не завадило б і чимось пожертвувати.