Про купця хаджі Фейза я сказав небагато. Лише те, що він чоловік добрий і що був готовий допомогти мені, як допомагають людям, у яких нема почуття гидливості та поваги до себе і які охоче приймають ласку та близькість хаджі Фейза, що не така вже й незначна річ у нашому холодному й бездушному світі. Фейзо — людина ніжна і щедра, вимагає мало, дає багато, але я не оцінив ні його щедрості, ні теплоти, у чому все-таки моя вина, а не його.
Нарешті мені обридло корчити з себе блазня, намагаючись неоковирними жартами підняти настрій Шех-аги. Я помітив, що він мене майже не слухає. Примусив мене говорити, щоб залишитися наодинці зі своїми думками.
Я замовк.
Шех-ага не здивувався, не запитав, чому я перестав говорити, він поволі обернувся до високої тополі на подвір'ї, і його обличчя болісно пересмикнулося.
А чом би його не зіштовхнути з тугою віч-на-віч? Я погодився розповідати будь-що, аби він міг задавити свій біль, відігнати його від себе. І вчинив неправильно, як і він.
Нагадаю йому про його мертвих, хай звикає бути з ними.
— Хафіз Абдулах сидів на цьому місці?
Він раптом перевів на мене очі, мовби дивуючись, як я підстеріг його думки. Але не відповів. Підвівся з дивана й почав ходити по кімнаті, стискуючи закладені за спину руки.
Я не відступав.
— Мабуть, любив дивитися на цю тополю?
— Звідки ти знаєш?
— Бачу по вас. Ви все думаєте про нього.
Він став біля вікна, повернувшись до мене спиною. «Звідки ти знаєш?» — запитав він. Чи підтримає мою мову про мертвого друга, згадуючи його живого або сумуючи за його втратою.
Але Шех-агу важко пройняти, він не здається легко. Знов ухилився.
Не повертаючись, звернув розмову на мене. Для того мене кликав, для того я й прийшов. Цією розмовою він відгородився, щоб не допустити мене в свій світ.
— З чого живеш?
— Не знаю. Можливо, з любові.
Ця розмова для нього легша, бо вона не зачіпає його.
— Гарне життя. Тільки воно, звичайно, коротке.
— А як жити краще: коротко, але гарно, чи довго, але погано? Ворон триста років живе.
— Ворон не знає навіть, що він живе.
— Ми знаємо, така наша доля.
— Це наше нещастя.
— Щастя і нещастя.
Бачу, куди рухається його думка. Він дійшов до межі, чи переступить через неї? Чи назве причину свого відчаю?
Ні, не зважується.
Знову ховається за мене.
— Навіщо ти зробив оте в хаджі Духотини?
— Правду кажучи, я й сам не знаю. Щойно повернувся з війни, був злий, роздратований. Не знаю.
— Через те Мула Ібрагім звільнив тебе з роботи?
— Мула Ібрагім не винен. Примусили його.
— Мула Ібрагім — боягуз.
— Не його вина в цьому. Це якби хтось народився глухий чи з кривим носом.
— Ти справді так думаєш чи хитруєш?
— На жаль, я не зумів опанувати мистецтво хитрування. Не маю здібностей.
— Скільки тобі років?
— У травні буде двадцять п'ять.
— У травні?
— Так, або що?
— Питаю що-небудь, кажу що-небудь. Аби не мовчати.
І його син народився в травні, як і я. Це його запекло, але він не хоче про це говорити.
Він знову став ходити по просторій кімнаті, не підводячи очей від килима на підлозі.
У другій кімнаті пробив годинник, час минав, а ми мовчали, мов забули один про одного.
Ні, не забули.
Він у думках порівнював мене і свого мертвого сина: ми народилися того самого року, в тому самому місяці, були на тій самій війні, це в нас спільне; він мертвий, а я живий, це в нас різне. Як же йому тепер поставитися до мене: чи допомогти, щоб я постійно нагадував йому про сина, чи прогнати, щоб не розтроюджував його болю?
І я не забув про нього. Мене гнітила ця тиша, яка запала між двома живими людьми, мені заважало його одноманітне ходіння від стіни до стіни, я починав злитися: навіщо він кликав мене, хіба для того, щоб я дивився, як він, замкнутий у собі і неприступний, метається по кімнаті? Чого я прийшов? Тільки час марную, ні на хвилину не можу привернути його увагу.
Може, встати й піти, жалкуючи, що даремно приходив до цього гордовитого чоловіка?
Ні, не зроблю цього, не можу, бо якщо я зараз піду, то ніколи більше сюди не вернуся. А може, й справді йому потрібна моя допомога? Він тоне, то як не подати йому руку?