Я вирішив обірвати його вперте мовчання.
— Знаєте, за що вбили хафіза Абдулаха?
— Не знаю.
— Я знаю. Я був учора в мечеті.
Він зупинився, як громом прибитий.
— Усі нападали на студента Раміза, а він захищав його.
Це не була правда, але я навмисне так сказав.
Він рвучко сів, скинувши панцир, залишивши свій захисток і наблизившись до мене, готовий розмовляти зі мною.
— Що сталося? Розповідай! Усе!
Я коротко розповів йому про інших, докладно про хафіза Абдулаха, приховавши, що він захищав справедливість, жертвуючи юнаком. Я не обманював, але й не казав усієї правди, щоб узяти мертвого старця собі в союзники перед Шех-агою. Учора я звинувачував його, що він вимагав покарати Раміза, хоч я знаю, що люди недосконалі, але мені боляче кожного разу, коли переконуюся в цьому, і тепер я виправляв його помилку чи хибний погляд. А може, це не помилка і не хибний погляд. Хафіз Абдулах вимагав справедливості, а не насилля, і ставив перед ними дзеркало, щоб кожен, перш ніж дошукуватися гріхів в іншій людині, глянув на свою зіпсутість. Він діяв хоробро й чесно, не зважаючи ні на кого, через те й постраждав. Я не помилився, беручи його за свідка.
— Отже, його вбили! — схвильовано вигукнув Шех-ага. — Невже і його?!
Невже і його? І сина, і друга. Їх обох найбільше любив — і обох убили. Нічого більше не бачив, ніщо більше його не цікавило.
Я хотів нагадати йому, що постраждали не тільки вони. Біда не лише в нього. Світ переповнений горем. Знаю, нас болить насамперед наше, але хіба чужі нещастя не наші?
— Багатьох убили і ще багатьох уб'ють, — сказав я, думаючи про Раміза.
Але він мовби не чув, тільки тримав зціплені кулаки на грудях, ніби притискував болюче місце, блідий, з перекошеним обличчям, увесь заполонений одною думкою.
— О, бандити! — прошипів він крізь стиснуті зуби. — Я відплачу вам! Я знайду вбивцю! Під землею знайду!
— Хай відомстите за хафіза Абдулаха, але з могили його все одно не піднімете.
— Я помер би від сорому, якби забув свого друга!
— Зробіть щось корисніше. Молодого Раміза хочуть убити.
— Вони повбивають усіх чесних людей. Найжорстокішої смерті вони заслужили!
— Ви свого сина не врятували. Врятуйте його.
Він не сподівався, що я це скажу. І я теж.
Шех-ага зупинився, з жахом дивлячись на мене. Я безжалісно вдарив його по кривавій рані.
Він стис кулаки, увесь зіщулився, здавалося, так і кинеться на мене. Як я посмів йому сказати це?
Але він не пішов на мене, щось його стримало. Може, думка, яка ніколи не з'являлася в нього: заради мертвого сина допомогти комусь живому. Його збентежила така можливість, вона йому спочатку, може, здавалася навіть несправедливою, несумісною з його лютою ненавистю. Але не міг її легко відкинути.
Чи він подумав, що було б добре, якби хтось тоді був спробував урятувати його сина? Чи в тумані розгубленості помітив шлях, який міг надати його спогадам більшого смислу? Чи в ньому прокинулася забута доброта?
Я наважився схилити в Рамізів бік шальку його вагань:
— Загине невинний.
Але він ще опирався:
— А мій син хіба був винний?
— Тому й кажу вам. Ви найкраще це зрозумієте. Батька в нього нема, загинув на війні, є тільки мати. Що вона йому допоможе?
— А як я йому допоможу?
— Не знаю. Просіть намісника, щоб звільнив його.
— Не посміє, вони один одного бояться.
— У такому разі, порятунку йому нема.
— Кажеш, є в нього мати. Чому він не подумав про неї? Діти тільки про себе думають, батьки їх не цікавлять.
— Побійтеся бога, Шех-аго. Невже ви і мертвому синові не можете простити, що думав інакше, ніж ви?
Цього він уже не стерпів, я шпигонув його в самісіньке серце, сам не знаю навіщо; він закричав, в очах зблиснула лють:
— Собачий сину! Що тобі треба від мене!
А потім схилив голову й почав ламати пальці.
Довго так стояв.
Тоді промовив тихо, не дивлячись на мене:
— Не слід було тобі цього казати.
— Кажу заради вас. Помиріться з ним. Прийміть його, мертвого, з сумом, а не з ненавистю. Молоді люди часто роблять дурниці, бо хочуть неможливого. Як твій син, як Раміз.
— Він твій друг, той чоловік?
— Ні. Ми ледве знайомі.
— Чого ж тоді клопочешся ним?
— Тому що нема кому більше, тому що він сам, тому що чесний.
— І тобі потрібна допомога, я думав, ти про себе говоритимеш.
— Мені загрожує бідність, йому — смерть. У нього становище гірше.
— Ти божевільний. У нас усі, що варті чого-небудь, божевільні. І мій син, і ти, і той Раміз.