— Божевільний, бо думає не про себе, а про інших. І через те повинен померти?
— Власті зацікавлені в ньому?
— Дуже. Їм дошкулили його промови.
Він раптом змінився, його обличчям перебіг зловтішний вираз:
— А що, як ми його викрадемо? Поздихають від злості!
От тобі й маєш! Щойно я подумав, що вигнав диявола з нього, а він чинить усе по-старому. Йому завдали болю, і ліки від нього він вбачає в тому, щоб заподіяти лихо іншому.
— Не дуже їм це сподобається, — погодився я, побачивши неждану можливість урятувати Раміза. Мотиви Шех-аги мене не цікавлять.
Дивно, як він одразу пожвавився, з обличчя зник зловісно-похмурий вираз, воно раптом стало зібрано-рішучим, тонка усмішка в кутиках уст виказує затаєну радість, руки лежать спокійно одна біля одної, спина випросталася. Це зовсім інший Шех-ага, людина, яка задумала помсту.
У такі хвилини він, звичайно, забуває свій біль. Але ця його капость буде не тільки помстою, а й порятунком для іншої людини.
Зараз ніщо його не зупинить. А якби я випадково пробудив у ньому доброту, була б вона бліда і млява.
Наскільки зло швидше й запопадливіше! Нехай нам бог допомагає.
Він плеснув у долоні, руки робили своє діло з готовністю, без мук і корчів.
Увійшла молода дівчина.
— Поклич Османа!
Осман притьмом з'явився перед Шех-агою, ніби чекав під дверима, а може, й чекав, стоячи з молодою дівчиною. І в нього, і в неї очі світилися, як лампадки.
Шех-ага потирав ожилі руки.
— Сідай! Треба врятувати одного чоловіка з фортеці!
— Для цього є кілька способів, — відповів Осман, не роздумуючи. — Я за найдорожчий.
— Добре, — погодився Шех-ага.
І це було все!
Осман Вук весело подивився на мене й запитав Шех-агу:
— Принести молока?
— Пізніше.
Мені пора вже йти, хай вони вдвох сам на сам усе обговорюють.
Я пробув тут довше, ніж гадав, і набагато довше, ніж сподівалася Тияна.
Запитає, чого мене кликав. Він не кликав мене.
Запитає, про що розмовляли. Про мене розмови не було.
Запитає, чи допоможе мені. Ні він, ні я про це й не згадали.
Запитає, чому ж тоді я такий задоволений. Я не зможу пояснити, чому я такий задоволений.
13. Викрадення
Ця ніч напередодні байраму була буряна.
Кінець останнього дня посту Осман Вук зустрів у Зайковій корчмі, тверезий, спокійний, майже урочистий. Хоч корчма і не була зачинена для інших людей, як звичайно при такій оказії, але всі знали, що тут сьогодні гуляє Осман — славить закінчення довгого посту, радіє, що настав байрам, чи просто так бенкетує, ніхто не дошукувався причини його шаленства, бо дуже часто доводилося б це робити. Осман умів веселитися, як жодна людина в місті, перевертаючи все в ньому догори дном і збурюючи його застояну тишу. Батьки дорослих синів і чоловіки молодих жінок були тоді особливо пильні, бо сини робилися неспокійними, а жінки втрачали сон і, скаржачись на біль у голові, допізна сиділи край вікна й зітхали, і тоді в багатьох із них справді починала боліти голова від ніжних чоловікових кулаків, які про всякий випадок вибивали дурість із жіночих голівок, завжди наповнених небезпечними мріями.
У таку пору чергові стражники не спускали його з очей і супроводили вулицями, боязко чекаючи, якого ще коника він викине. Але при цьому вони завжди трималися на пристойній відстані, остерігаючись його скаженого гніву.
Цього пізнього вечора його чекала пишна учта з різних страв та охолоджених напоїв. Господар корчми Зайко, поважний, підтягнутий, і двоє його слуг у святковому одязі тихо й спритно робили останні приготування до цього навіженого богослужіння, а старий циган Рамо, найкращий у місті скрипаль, та його п'ятеро синів сиділи напоготові, догідливо дивлячись на Османа та його приятелів — веселунів, гравців, скандалістів, блазнів, п'яниць, відомих забіяк.
Як тільки вдарила гармата у фортеці, провістивши кінець посту, Осман Вук підвівся, оскоромився, так би мовити, куснем хліба і чаркою горілки, побажав усім щасливого свята, бо завтра хтозна чи й пам'ятатиме, що настав байрам, — і тоді почалося гуляння.
Стражники та нічні сторожі снували, мов тіні, навколо корчми, але звідти долинали тільки пісні, музика, сміх, крики, надвір ніхто не виходив.
Усе це мені розповів Махмут Неретляк, який цілу ніч пиячив з Османом та його товариством, а вранці, здрімнувши годину-дві, скоріше вискочив на вулицю, жовтий, як віск, але щасливий і радісний, мовби здійснилися всі його мрії. Він бенкетував з Османом Вуком! Хай про це буде всім відомо!
Він нізащо не потрапив би до Османа і до Зайкової корчми, — йому туди все одно що до візирового палацу, — якби не щасливий випадок. Осман Вук прийшов покликати мене на свято, але зловісно нахмурені Тиянині брови відбили в мене будь-яку охоту до веселощів. «Я ніколи не ходив на такі забави, не обов'язково й тепер мені йти», — потішав я себе, коли нічого іншого мені не лишалося.