Я збунтувався, хотів усунути його зі своєї дороги:
— Дався тобі той розбійник. А тільки тому, що назвав тебе гарною.
— Ну-ну, не мели дурниць.
— Він каже це кожній жінці.
— Хай собі каже!
— А він не викрадав Раміза. Він цілу ніч пиячив.
— Міг вийти й потім повернутися.
— Навіть кроку з корчми не ступив до самого ранку.
— Хто ж тоді?
— Не знаю.
Не він звільнив Раміза, але все було зроблено за його задумом. Я не хотів казати цього Тияні, мене образило її захоплення Османом. Але це правда. Він робить, що хоче, бере від життя, що йому подобається, досить розумний, щоб зміркувати все, що треба, і водночас легковажний, щоб не думати про мотиви й наслідки. Якби викрадачі випадково загинули, це його нітрохи не засмутило б. Він думає тільки про себе. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди. Він як вітер, як полудневе сонце, як весняний дощ, він робить своє, живе, як природа, інші беруть від нього, що можуть, що він дозволяє, а він, не зважаючи ні на кого, іде своєю дорогою, яка нікуди не веде. Він не мріє, він твердо стоїть на землі і, спраглий усього, простує крізь життя, не бажає, а бере, не захищається, а нападає.
Але чому він це зробив?
Усе продумав, забезпечив собі прикриття, сотня очей дивилася на нього цієї ночі, а події розгорталися так, як він хотів. Нікому й на гадку не спаде, що він до цього причетний, — з Рамізом не знайомий, навіщо йому ні з того ні з сього встромляти голову в петлю?
А захід справді був небезпечний. Якби викрадачі попалися, вони, звичайно, виказали б його, і тоді навіть сам Шех-ага йому не допоміг би.
Чому він погодився? Сам не має з цього ані найменшої користі, до юнака йому байдуже, та й не вірю, щоб він міг пожертвувати собою заради кого-небудь. Дослухається тільки до своєї думки, керується лише своїми забаганками. Може, пішов на це з простої впертості, через свою неспокійну вдачу, щоб зробити щось незвичайне й ризиковане, щоб утішатися безпорадністю переслідувачів, сміючись із них і наводячи їх на фальшивий слід. На який там слід? У безвість. Адже слідів не було, наче дух пройшов.
Я мав деяке уявлення про героїв, боягузів, шахраїв, хуліганів, мрійників, крадіїв, полохливих чиновників, марнославних писарів, але про цього міського розбійника я не знав нічого. Усе, що я думав про нього, було однобічне, випадкове, і йому завжди можна було протиставити іншу думку.
У той перший день байраму я прокинувся пізно, вночі довго не міг заснути, слухаючи, як співають робітники в пекарні, мабуть, уже п'яні, і як бурхав вітер з Требевича. Не давали мені спати Раміз та Осман. Я був упевнений, що Осман жартує, коли казав, що цієї ночі гулятиме. Почне бенкетувати, а тоді нишком покине товариство, щоб виконати доручення Шех-аги. І знову повернеться, а всі підтвердять, що він нікуди не виходив. Так думала й Тияна — пізніше.
Визначаючи час, коли Осман мав підійти до фортечної брами, й уявляючи сотню перешкод, я відсував події глибше в ніч. Ось зараз! Але раптом на вулиці почулися голоси, залунала пісня, змушуючи мене відкласти початок. Опівночі з Бегової мечеті розлігся заклик до молитви, гукав Саліх Табакович — невчасно, хтозна до кого, якось дивно, ніби лементував, викрикуючи в темну ніч свій страх і самотність. Завивав, наче пес, від якогось тільки йому відомого жаху і робив це кільканадцять разів на рік, як Шех-ага пив, нагадуючи людям про нещастя, про марноту життя, про смерть. Той моторошний крик і вітер, що стогнав поривами, робили цю ніч неподібною до інших і цю хвилину вирізняли з-поміж інших хвилин. Якраз саме час — північ, вітер, темінь, порожні вулиці, страх над містом. Чи постукає Осман у фортечну браму? Я аж здригнувся від того уявлюваного звуку, єдиного, видобутого рукою людини в цю нічну мить. Чи вартового попереджено про його прихід, чи Османові доведеться ще мати справу і з ним?
У моєму напівпритомному мозку почав мотатися заплутаний клубок небезпек — тупіт, крики, тривога, кривава сутичка, — але з того клубка, якого я не наважувався розплутувати, Осман і Раміз якимось чином виборсувалися живими й кидалися в ніч, тікаючи на конях, линучи на хмарі, зникаючи в темряві.
І я знову повертався до початку. Вартовий зняв тривогу, перш ніж Осман встиг що-небудь зробити, у фортеці спалахнули вогні, у місті самотній чоловік вигукував свій страх у похмуре небо, а я поринав у сон, забираючи з собою з цього світу, щасливий, лише тіні двох сміливих вершників.
Прокинувшись, я збагнув, що Осман цієї ночі нічого не зробив для врятування Раміза, надавши перевагу веселощам.
І тоді я дізнався, що викрадення здійснено!