Щойно я поснідав, як прийшов Махмут. Він нічого не знав ні про Раміза, ні про його втечу з фортеці, та й не дуже цікавився тим, коли ми йому сказали. Були важливіші речі, про які варто було поговорити. Насамперед гуляння в Зайковій корчмі. Чи Осман виходив? Ні, нікуди не виходив. А чого мав виходити?
Я розгубився. Усю ніч мені було боязко за Османа, а він від вечора до світання просидів у корчмі. Жаль, що Тияна цього не чула, вона саме вийшла, щоб забрати святкові гостинці, які в двох кошиках принесли слуги Шех-аги. Кошики вона повернула, миски з гостинцями залишила.
— Шех-ага прислав, — промовила Тияна, збентежена, очевидно, несподіваною увагою.
Махмут схвально кивнув головою, але це його мало цікавило.
— Напевне, Осман згадав, — сказав він і став далі розповідати знову-таки про Османа, яка він людина, який він друг, як він кілька разів повторив, що йому дуже приємно було познайомитися з Махмутом, і як вони розцілувалися в обидві щоки, в обидві!
Мені здалося, що Махмут, без кінця повторюючи те саме, ставав дедалі дивніший і печальніший. Погляд у нього був задумливий, голос тихий.
— Ти втомився? — запитав я його. — Чи засмучений чимось?
— Засмучений? Ти що? Чого б я мав сумувати!
— Людина, бува, втрачає настрій після великої гульні.
— Бува. Але я не втратив настрою.
І навіть усміхнувся, щоб показати, який він веселий, і відразу ж, без зупинки, розповів, як сьогодні вранці він приходив привітати Османа з байрамом, але слуги не впустили його.
— Скажіть Османові, що прийшов Махмут Неретляк, — звелів він слугам.
Один з них пішов і скоро вернувся.
— Османа нема, — сказав він.
— Як нема? Он чую Османів голос.
— Нема, нема його вдома.
— Ви нахаби, ви сякі-такі, — вилаяв він їх, розлючений. — Майте на увазі, я все розповім Османові. Нехай знає, які в нього слуги, навіть друзів його не поважають!
Та марно, все одно не впустили. Навіть дивилися на нього насмішливо, розбійники!
Він ходив по вулиці перед брамою, чекаючи Османа, закоцюб від холоду, але не дочекався його.
Люди приходили з вітаннями, слуги зустрічали їх, прикладаючи руку до грудей та кланяючись, він чув Османів голос десь у будинку, але побачити його не міг.
Спробував ще раз. Слуги витурили його.
Так і пішов, ображений нечемністю слуг.
Прикро йому, Осман подумає, що він неввічливий, забув друга, але що він вдіє, він не винний, пояснить йому, вибачиться, може, Осман не сердитиметься.
Отже, я не помилився, Махмут справді сумний.
Не бачить, що Осман прогнав його. Не хоче його приймати.
Невже він усе своє життя залишиться дитиною і буде марити про дружбу з людьми, до яких йому не дотягнутися? Ми йому не дуже підходили, бо своїми злиднями безперестанку нагадували про його вбогість. Блискучий Осман, господар життя — дружба з ним до вчорашнього вечора йому тільки снилася. А минулої ночі вони стали друзями. Що ж трапилося вранці? Переконував себе, перевіряв свою пам'ять — усе було, нічого не змінилося, йому не привиділося, Осман обнімав його, називав другом, в обидві щоки поцілував. А вранці слуги не впустили його привітати друга з байрамом, гірко образили — із заздрощів, злоби й ворожості, які прислуга завжди відчуває до інших людей.
Тільки не Осман винний!
Інший на його місці, хто нормально мислить, відразу збагнув би, у чому річ, і, якщо в нього є хоч крапля гордості, послав би Османа під три чорти. Але Махмут засліплений своїми химерами й бажанням будь-що-будь стати насправді тим, ким він себе уявляє. Йому потрібна не гордість, а дружба.
І треба ж було, щоб він наткнувся на Османа, який зачаровує людей, використовує їх і відкидає, коли не має в них потреби!
Осман — холодний печерний камінь, Махмут — побите кошеня, спрагле за теплом. Один не пам'ятає, другий не забуває. Одному — байдуже, другому — кров'ю обкипає серце.
Що йому сказати? Дурню, отямся! Або: нещасний, забудь!
Смішний він і жалюгідний, і не знаю, чи його жаліти, чи лаяти.
— Тільки щоб Осман не розгнівався, — сказав він стурбовано.
Пішов ніби веселий, але мене не обдуриш. Мучить його сумнів, хоч він і проганяє його.
Довго буде тужити чи скоро забуде? Життя в нього — довга низка обманутих надій, він уже, очевидно, звик до розчарувань.
— Учора ввечері я зробив йому погану послугу, — сказав я Тияні, коли Махмут пішов.
— Дурний — і помре дурним, — сердито відрізала вона. — Плакати, що Осман вигнав його? Має вдома дружину, хай сидить із нею!
Настрій, бачу, в Тияни нікудишній, не на ту ногу встала сьогодні.
Краще хай свою злість перетравить сама, без мене, подумав я і тому сказав їй, що йду до Шех-аги привітати його зі святом. Я потай розраховував і звичаю таким чином дотримати, й уникнути бурі, яка насувалася на мене, без вини винного. Бо вже, бачу, блискавки крешуть.