— І тебе ці дукати оберігають?
— Ще й як.
— То ви не такі вже й герої.
— А хто тобі сказав, що ми герої? І кому тепер потрібне геройство?
Я запитав його те саме, що й Шех-агу: де Раміз?
— Не у фортеці.
— Ну й ти багато сказав.
— Більше тобі й не треба.
Я вийшов з важким осадом від Османової розповіді про ненависть. Що за життя в тих людей: вічне напруження, обдумування кожного кроку й кожного слова, уперте намагання відгадати можливі ходи противника — яка мука, яка трата часу! І як мало часу й можливостей лишається для звичайних людських почуттів і думок, для турботи про щось поза собою, поза своєю безпекою! Ми бачимо їх сильними, могутніми, владними, але не знаємо про їхню тривогу, про те, що вони бояться себе, бояться іншого, бояться більшого, бояться меншого, бояться розумнішого, бояться підступнішого, бояться спритнішого, бояться таємниці, тіні, темряви, світла, хибного кроку, щирого слова — усього, усього, усього!
То хіба дивно, що вони злі?
Невже і я заплутався б у тих диявольських тенетах, якби якимось дивом пішов їхньою дорогою? Безсумнівно! І навіть не знав би, яке лихо зі мною сталося, адже вони не знають, що можна жити інакше.
Можна! Іноді без хліба, зате без ненависті, без постійного потерпання, без страху. Я можу собі дозволити розкіш думати, як хочу, безпричинно радіти від повноти почуттів, безвідповідально говорити. Завжди в мене є час для звичайних речей. І готуюся — щоправда, надто вже довго — спокійно прожити своє людське життя.
У них постійно на думці той інший, якого вони не люблять і який ненавидить їх, і той можливий, знайомий чи незнайомий, який готує їм пастку. Вони завжди в стані війни, і від тих мук їх звільнить лише смерть.
А в мене на думці дружина, яку люблю (чому вона сьогодні була сердита?), і в серці дитяча радість від першого снігу. Ніби ніколи досі не бачив, захопленими очима дивлюся, як падають повільно лапаті сніжинки, застилаючи місто білим покривалом.
Незначні думки, незначні відчуття, а наскільки я багатший з ними! І з'явились вони, очевидно, для того, щоб своєю простодушністю відгородити мене від того їхнього мороку.
Вулицею плентався Махмут, ляпаючи розтоптаними черевиками по мокрих латках снігу.
— Куди зібрався?
— Нікуди. Прогуляюся. Бачиш, сніг.
— Я розмовляв з Османом про тебе. Він жалкує, що так сталося. Стільки народу — голова йде обертом.
Зрадів бідолаха, у котрий раз!
— А що, якби зараз піти?
— Не варто, тиснява страшна. Я сам його бачив лише мимохідь. Встиг тільки про тебе запитати.
— Тоді завтра?
— Краще завтра.
Мій Махмуте, і завтра буде те саме, і завтра слуги тебе не впустять у дім. Але принаймні до завтра тебе зігріватиме надія. Хоча навіщо це тобі? Ми не для них і щодо мене — то й богу дякувати!
І я знову схопився за свою радісну думку, перервану зустріччю з Махмутом.