Перший сніг, тиха розмова, наївне дитинство, туманне щастя, мрія про красу. Візьму Тияну, довго будемо бродити вулицями, які засипатиме сніг, і буду розповідати їй про дитинство, ні, говоритиму, як люблю її і радію з того, що живу. Ходитимемо — без причини, радітимемо — без причини, сміятимемося — без причини, маючи одним єдину причину: ми живемо й кохаємо одне одного. А хіба може бути важливіша причина?
Тияна щойно повернулася звідкись з мисками, у яких слуги Шех-аги принесли нам гостинці.
— Де ти була?
— Роздала сусідським дітям, що тобі прислав Шех-ага.
— Добре зробила.
— Звичайно, добре. Мені милостиня не потрібна.
Очевидно, сьогодні в неї день гніву. Так і не минуло від ранку.
— Це не милостиня, — сказав я спокійно. — Такий звичай.
— Ненавиджу звичаї, які мене принижують.
— Що з тобою сьогодні?
З нею нічого, відповіла крижаним тоном, а от що зі мною? Вона завжди сама, ні до кого їй навіть заговорити (усе це я знаю напам'ять!), а вона теж людина, не може ж вічно розмовляти з чотирма стінами. І не знає, чим завинила перед богом, що так карається, чи яке зло мені зробила, що я так ставлюся до неї. Зреклася всього, забула свою рідню, відмовилася від своїх звичок, занедбала друзів і знайомих, і все заради мене. А я ні від чого не відмовився. Іду собі, проводжу час зі своїми друзями, маю свої клопоти, з якими криюся перед нею, не буваю цілими днями вдома, хтозна-куди тиняюсь і хтозна-що роблю, тримаюся свого, святкую байрам, а вона все своє забуває потроху й скоро залишиться сама, як билина в полі. У середу був день святого Миколи — заступника їхнього дому, двадцять років це свято вона проводила разом з усією родиною, а в цю середу сиділа сама і плакала — не за родинним святом, а над своєю долею. Чом не сказала? Хіба потрібно все казати? Хіба я сам не бачу? Я турбуюся про Махмута, про Раміза, про Шех-агу, а про неї мені й байдуже. Вона помічає в мені кожну переміну, кожну тінь на моєму обличчі, а я нічого не бачу в ній і на ній. Звик, що вона завжди уважна до мене, то вже й перестав помічати її, але вона сама винна: розпестила мене, приховувала наші нестатки, не показувала навіть свого поганого настрою, тільки щоб не тривожити мене. Хоч би я це розумів, і то було б їй легше. Інші чоловіки упадають коло своїх дружин, догоджають їм, балують. Вона цього не вимагає, каже тільки, як інші люди живуть. А що я зробив для неї? Чи я пішов куди-небудь прогулятися з нею? Ні, нікуди. Чи здивував її чимось приємним за ці два роки? Ні, нічим. Мовби вона служниця, а не дружина. Чоловіки грубі й себелюбні, уважні тільки спочатку, доки не оговтаються, а коли дружина споганіє, як оце вона, тоді тікають з дому. Вона це сама знає, не треба, щоб хтось їй казав, бачить з усього, я вже не люблю її, і вона не здивувалася б, якби почула, що в мене є коханка. Але вона не буде терпіти, як інші жінки, вона піде від мене, хоч у неї нема нікого й нічого, піде будь-куди, буде служанкою, але принижувати себе не дасть.
Перепало мені і за мої справжні провини, і за ті, що існували тільки в її уяві, звинуватила мене за гріхи всіх чоловіків, і живих, і мертвих, я мусив розплачуватися за вади дідів і прадідів і за суцільну чоловічу зіпсутість, якої не треба й доводити.
Спочатку мені було смішно, потім прикро і я розсердився, і нарешті я вже, як і вона, сам не знав, що кажу.
«Та глянь же, як падає сніг», — казав я спочатку. Потім: «Що з тобою, на милість божу?» А тоді: «Хіба я заслужив, щоб ти мене так ображала?»
Спересердя я нагадав їй, що перед одруженням я їй усе чесно розповів, і хто я, і який, нічого не приховав, вона знала, що її чекає бідність, і тепер я можу тільки шкодувати, що вона не вийшла заміж за якогось крамаря або теслю, була б поважною й шанованою панею. (У мені промовляла злість без підстав і розуму, і я шкварив, як дурний Муйо в бубон). Я не можу їй запропонувати ні багатства, ні становища, маю лише любов. Але їй цього мало, їй моя любов як п'яте колесо до воза, можу заткнути її собі за шапку замість пера. Власне, чого вона хоче від мене? Куди її поведу? Чи маю водити по Великому ринку, щоб хлопці лупили на неї очі? А про день їхнього заступника звідки я міг знати, коли я й своїх свят не знаю, і про байрам не згадав би, якби Шех-ага не покликав. Каже, що розбалувала мене; бачу, як розбалувала, лає на чім світ стоїть, наче я хтозна-що зробив. Це я її розпестив, дав їй таку волю, що скоро не матиму права навіть з хати вийти, бракувало тільки, щоб на ланцюг мене припнула.
Потім мені було соромно, що я говорив усілякі слова, а ще більше, що кричав, але що вдію, дурість сильніша за людину.