Вона думала про вагітність, я про Раміза, а сварилися між собою, щоб викричати свій біль. Вона не винна, винен тільки я.
Але тепер це вже не має значення, між нами все гаразд, я відчуваю крихту сорому й незмірну любов до Тияни, ми пробачили одне одному докірливі слова, бо вони смішні, приємно відчуваємо тепло наших тіл, які стають дедалі ближчі завдяки її таємниці й моєму охочому каяттю, гарячий дух пекарні обвіває нас, а за вікном, поволі сиплеться сніг, щоб нам було ще затишніше; ми вже радісні й щасливі, не такі, як були недавно. Хоча на її обличчі ще залишилася легенька тінь стурбованості.
14. Сила любові
Сповнений найкращих намірів після тої довгої розмови, яку я почав жартом, повів сваркою й закінчив покаянням, я намагався не залишати Тияну саму. Їй була потрібна моя допомога.
Вагітна жінка — зовсім інша істота, сама собі невідома, істота, яка починає відчувати найпотаємніші речі. Усе, що досі було притлумлене, пробуджується в ній, виходить із таємних сховків душі, висувається наперед, вимагає уваги. І діє, неусвідомлене, але навальне. Жінка не може опертися численним новим почуттям, їх не гамує більше ні сором, ні воля. Її ревнощі — це страх від того, що вона споганіла, різкість їй потрібна, щоб звільнитися від внутрішнього напруження, зовнішній неспокій відбиває її душевну тривогу. У неї кров інакше рухається, залози інакше працюють, органи інакше поводять себе, мозок інакше виробляє думки. І все це відбувається поза її свідомістю. Вона в полоні стихій, сильніших від її хотіння, і не може їх ні зупинити, ні повернути. Через таємницю, яку жінка несе в собі, і світ для неї таємниця, а непевність породжує думку про смерть. «Якщо я помру» вона говорила так, мовби казала: «якщо я простуджуся».
— Якщо я помру, що ти робитимеш сам?
— Якщо я помру, ти будеш думати про мене?
— Якщо я помру, ти одружишся вдруге? Звичайно, одружишся. Смерть дружини все одно що ударитися в лікоть: болить сильно, але недовго. Усі одружуються.
— Та облиш ти ці розмови, прошу тебе, — пробував я заспокоїти її.
— Одружишся вдруге, якщо я помру?
— Ні, не одружуся, — відповідав я вимушено, хоч саме питання було мені смішне.
— Хіба тобі так обридло життя зі мною, що вже й не схотів би вдруге одружуватися?
— Я помер би з туги за тобою.
— Ні, обпікся один раз, вдруге не захотів би. А може, й одружився б, та ще й скоро після моєї смерті.
— А ти б вийшла заміж, якби я помер? — обернув я все на жарт.
— Прошу тебе, не жартуй з цим! — Обличчя в неї неймовірно серйозне.
— Чому? У нас однакова можливість померти: і в тебе, і в мене. Але облишмо цю розмову. Навіщо думати про те, що буде через п'ятдесят років?
— Буде швидше, набагато швидше. Я відчуваю це. І боюся.
Марно було щось доводити, її розбуялі страхи були сильніші від розуму. Мені вдавалося заспокоїти її лише ніжністю й ласкою — цими єдиними ліками, які допомагали їй. Я говорив смішні слова, ходив коло неї, оберігав її від важкої роботи, сам робив і те, що вмів, і те, чого не вмів, — коротко кажучи, перетворився на найзапопадливішу і найнезграбнішу няньку. Тияна плакала, зворушена моєю увагою, сміялася, розвеселена моїм невмінням, і поволі заспокоювалася, не відчуваючи себе забутою.
Увечері ми прогулювалися вдвох, удень вона не хотіла виходити на вулицю, боялася, що споганіла від вагітності. Тияна, як здавалося мені, полюбляла темряву ще й тому, що могла вільно спиратися на мою руку, а вдень вона соромилася б це робити. Так вона почувала себе певніше в темряві і серед чужого їй простору.
— Ти найкращий чоловік у світі, — говорила вона ніжно під впливом хтозна-яких почуттів.
— Недавно я був найгірший.
— Тепер найкращий.
Махмут обережно натякнув мені, що я роблю дурницю. Тияна чудова дружина, але все-таки не треба передавати куті меду. Якщо вона тепер звикне до такої уваги, то що я потім робитиму? Усе в житті можна витерпіти короткий час — і бути добрим, і хоробрим, і уважним, але життя не коротке, і ніщо не може стати обтяжливішим, ніж обов'язок, взятий на себе в хвилину слабкості або захвату. І відмовитися соромно, і витримати важко, і лаяти не маєш кого, бо сам ти впрігся в цю кормигу. А потім, давно сказано: чого хвороба не забере, те спаскудить. Вагітність не хвороба, але я свою дружину ніжу так, ніби вона при смерті, прости господи. Це догоджання боком мені вилізе, дай боже, щоб він помилився, вона так мене заїздить, що я в ключку зігнуся. А жінки люблять командувати — з любові чи без любові, все одно. Він не заперечує, чоловік повинен добре ставитися до дружини, бо коли ти не будеш добрий, то інший до неї піддобриться, а якщо й ні, то все-таки краще жити по-людському, ніж по-собачому. Але трохи суворості ніколи не завадить. Зрозуміло, хто це вміє. Бо є такі, що не вміють, — він каже взагалі, як воно було б краще, а не як воно є насправді. Наскільки ж він бачить і знає, у мене так триватиме вічно, а це, їй-богу, не легко витримати.