Коли я, виправдовуючись, сказав, що Тияна почуває себе недобре, він пообіцяв привести свою дружину, вона подивиться Тияну, і ми будемо знати, що з нею. Доки вона була здоровша, то допомагала жінкам при пологах, та й тепер приходять до неї, просять, благають, жінкам легше, коли вона з ними, а вона розуміється в цих справах, мовби лікар.
Ми погодилися, вирішивши, що коли не буде користі, то й шкоди не буде від цього, і Махмут привів свою дружину, якої досі ми ще не бачили. Чи він соромився нас показувати їй, чи її нам, чи бути разом з нею в нас — не знаю. Може, набрехав їй, що ми родовитіші й багатші, ніж є насправді. Або його дружина, як він і сам розповідав, настільки осоружна й неприємна, що він не наважується виходити з нею на люди, бо легше слухати про потворне, ніж бачити його. Або він боїться, щоб ми не стали свідками того, як дружина зневажає його.
Не знаю, де тут правда, але мені ця жінка відразу сподобалася. Вона ледве пересувалася на дебелих ногах, ледве переводила дух від задишки, ледве говорила від утоми, але не вгавала, весело дивлячись малими, зарослими жиром очима. Насамперед сказала, що вона часто чула від Махмута, яка Тияна гарна й добра, і думала, що вона некрасива й зла, бо Махмут усе бачить навпаки. І він таки справді не приглянувся як слід: Тияна не просто гарна, вона справжня красуня. І, безперечно, добра, бо в ній нема нічого колючого, злостивого, потайливого, сміх у неї здоровий, веселий, такого сміху вона давно не чула, і хотіла б щоранку її зустрічати, щоб день починався гарно. Дивлячись на неї, і про мене може сказати, що я теж непоганий, бо при поганому чоловікові жінка робиться злою. А може, Тияна все одно залишилася б доброю, якби я навіть був поганий, бо по очах видно, що Тияна добра сама по собі, а не через інших. Хоча від чоловіка багато залежить, чоловік — посудина, жінка — вода. А з другого боку, чоловік, який хоче собі добра, слухатиме, що йому дружина каже. Чоловіки — діти, навіть коли постаріють. Жінки розсудливіші, вони точно знають, що годиться для сім'ї, нічого не роблять наспіх, усе обдумають наперед, особливо коли мають дітей. Адже тільки жінка знає, як важко було їх виносити і потім поставити на ноги, чоловікам здається, що то забава, і вони рідко коли допоможуть, частіше заважають, звичайно, не зі злості, а по своїй дурості. Але що вдієш, сказала вона, сміючись весело, хоч дурні, та наші вони, і нехай нам будуть живі та здорові, які вже є!
Махмут короткозоро мружив очі й повільно розтирав гомілку, не дивлячись на дружину та її два зуби, що біліли в порожньому роті.
Це про нього вона каже? Якщо й про нього, то нічим його не образила й нічого поганого нема в її веселих словах, нема навіть прихованого нарікання.
Потім вона випровадила нас на свіже повітря, і ми тупцювали на вузькій веранді, рятуючись від сирого холоду.
— Чув? Торохтить, торохтить! — промовив Махмут досадливо.
— Торохтить, але розумно.
— Ех, хотів би я тебе бачити, коли б ти цей розум та слухав з ранку до ночі.
— Тебе ж нема вдома з ранку до ночі.
— Досить мені й того, що я наслухаюся.
І ми замовкли, він — думаючи про свої, невідомі мені турботи, я — про Тияну. Що скаже Махмутова дружина?
Що вона може сказати, що вона знає? Допомагала породіллям з околиці, чаклувала, покладаючись на волю божу, одні вмирали, інші виживали — кому вже яке щастя.
Що мені до її слів!
— Довго дивиться, — кивнув я головою в бік кімнати, стукаючи ногою об ногу.
— Не довго, це тобі так здається, бо переживаєш.
— Звичайно, переживаю.
— Нема чого. Жінки наче ті кішки.
Коли Махмутова дружина покликала нас, я насамперед зиркнув на її обличчя. Який вираз у неї — веселий чи вдавано втішливий? Я побачив, вона сяє від задоволення. Отже, все гаразд, подумав я, щасливий. А вона чудова жінка і справді знає своє діло.
Тияна ніяково всміхалася.
— Краще й бути не може, — гордо промовила Махмутова дружина, мовби це була її заслуга, і постукала пальцем об дерево.
— Тияна хвилюється, — хотів я почути ще якесь підбадьорливе слово.
— Кожна жінка хвилюється. Але їй нема чого. Тобі, серденько, нема чого турбуватися, народиш, бог дасть, жартуючи, я відразу бачу. Та й ще б не бачила? Скільки я вагітних доглянула, у скількох пологи прийняла — вже й не злічу. І сама чотирьох народила, то й по собі знаю.