— Чотирьох? — запитав я здивовано.
— Двоє живе, а двоє померло.
Я подивився на Махмута. Адже він говорив мені тільки про дочку!
Відповів не він, а його дружина:
— Наш син у Мостарі, вчиться золотарського ремесла. Залишилися вдома тільки ми двоє. — І, раптом похопившись, кинула оком по нашій убогій кімнатці. — Тісно вам тут, діти. А що б, Махмуте, якби вони до нас перебралися?
— Жаль їм буде залишати це місце взимку. Бачиш, як гріє пекарня, іноді й я сюди на тепло забіжу.
— Та й сваритися нам зручніше, коли ми самі, — пожартував я, з запізненням глянувши на Тияну. На щастя, вона теж сміялася.
Розсміялася і Махмутова дружина:
— Щодо сварки, то ми вам не будемо заважати. І ви нам не будете. Сваріться собі, коли схочете, після сварки любов солодша. Гаразд, побачимо навесні. Бо тут вам з дитиною буде незручно. А як у вас із грішми?
— Добре.
— Не добре, звичайно. Якщо вам буде сутужно, ти, дочко, приходь до мене, щось придумаємо. Дещо Махмут роздобуде, дещо я, багато в нас ніколи немає, але багато й не треба ні вам, ні нам. Приходь і просто так, поговоримо, чого тобі самій нудьгувати?
— Я не сама. Ахмет зі мною.
— Тоді випровадь його куди-небудь, чоловікові нічого вдома сидіти, а ти приходь!
Мене зачарувала ця рішуча жінка, для якої нема нічого важкого в житті. Усе в неї весело й просто. Ваше помешкання не годиться! Перебирайтеся до нас! Чим багаті, тим і раді! Хочете сваритися? Будь ласка! Хочете любитися? Любіться!
Я бачив таких жінок, вони приходили до моєї матері, завжди життєрадісні, цікаві, упевнені, найурівноваженіші в світі створіння. Ці звичайні прості жінки відкрили для себе таємницю спокою, не дошукуючись її. З усього вони радіють, нічому не дивуються, не бажають неможливого; добрі, доки їм не наступиш на мозоль; зубаті, коли їх образиш; обмовляють, але без особливих заздрощів; язикаті, але кожному допоможуть у біді; знають, що життя важке, але від цього не плачуть і завжди знайдуть щось гарне в ньому, а тішать їх зовсім звичайні речі: цвіт у саду, чашка кави на зеленому пагорбі, весілля в околиці, розмови, довгі розмови, коли всі говорять навперебій, уголос, часто про щось смішне в людях або речах. Вони ощадливі, бо не багаті, живуть у достатку, бо не бідні. Ці жінки як черешневий цвіт, що розвивається, коли не надто холодно і не надто тепло. Бо вбогі жінки похмурі, озлоблені, грубі, сварливі, а багаті — черстві, замкнуті, бояться щирого жарту й щирої радості, ніколи не бувають просто веселими.
І Тияну вона полонила. «Боже, яка вона добра, — не переставала захоплюватися моя дружина, — яка весела, яка приємна. Це просто щастя для Махмута, що він має таку дружину».
Тияна інша. Надто рано вона відчула горе, самотність, непевність. І моя мати була інша, постійно заклопотана думками про ненадійного чоловіка.
Чи я випадково натрапив на Тияну, чи несвідомо шукав материну подобу? Звичайно, цього я не знав, але якимось внутрішнім чуттям вловив те, чого не можна побачити очима. Я ніби повертався в миле моєму серцю дитинство.
Махмутова дружина — благословення боже, але сумніваюся, чи я був би задоволений, якби Тияна була схожа на неї. Можливо, мене дратувала б ця простота. Мабуть, Тиянина вразливість — це ознака (хоча й хвороблива) багатшої думки і глибших почуттів. Страждання й роздуми тлумлять безтурботний сміх.
Але не вірю, щоб Махмутова дружина не знала, що таке біль і роздуми. Очевидно, трапляються й такі люди, яких ні горе, ні роздумування не позбавляють бадьорості й простоти. Навіть роблять їх кращими. Не знаю, як вони цього досягають, а хотів би знати.
Я здивувався, що вона відверто запитала Тияну, чи в нас нічого не пропало. Коли Махмут сердитий, — а сердиться він через те, що вона не дає йому грошей на випивку, — тоді він навмисне візьме щось у знайомих, що-небудь, аби наробити сорому і собі, і їй, аби дозолити їй і змусити розв'язати хустину з грішми, яку вона носить за пазухою, бо він усе проциндрив би. Тияна відповіла, що в нас нічого не пропало, та й узяти нема чого. Махмутова дружина повірила чи вдала, що вірить, але після того вони обидві стали просто нерозлучними.
Якось вранці Тияна сказала, що піде до Махмутової дружини, побуде в неї годину-дві й ополудні повернеться, зготує обід.
Мене здивувало це й трохи зачепило. Бачиш, я вже не потрібний їй, і ні до чого моя обіцянка, що я ніколи не залишу її саму. Вона залишає мене. Віддаляється поволі. Але в мені все-таки переважила розумна думка, що так буде краще, вона розворушиться, це їй корисно, поговорить, розвіється, щось робитиме — і не буде думати про свої страхи та про смерть. Буде менше зачіпок для сварки.