Я слухав його й віри собі не йняв. Таж цей на око сильний чоловік зовсім зломився! Він більше не вірить своїм очам, своєму розумові, своєму досвіду, не вірить ні собі, ні людям, не має більше сили змагатися з болем, який роз'їдає його душу. Чи синова смерть скрутила його, чи безсилля, що не міг врятувати його від біди? Надміру суворою, надміру безглуздою видається йому та смерть, і він шукає її причину в надлюдській волі, а собі втіху в неминучості того, що сталося. Бо він надто гордий, щоб визнати себе переможеним у зіткненні з людьми. Хай це будуть боги, чи світовий дух, чи щось незбагненне! Це теж жорстоко, але сама смерть тепер стає в ряд подій, що відбуваються за своїми законами й мають свою мету, яких ми не можемо осягнути. А якщо тіло його сина й померло, то душа й далі живе, і ця жахлива загибель — лише мізерна мить у вічному триванні, вони згадуватимуть про неї з усмішкою, коли їхні душі зустрінуться!
Якби ми були тільки вдвох, якби він говорив це тільки мені, не знаю, що я сказав би йому. Може, охоплений жахом, я впав би перед ним на коліна, заклинаючи його не втрачати розуму. Або, плачучи, схилив би голову перед його стражданням. Воно більше, ніж я думав.
Але він говорив не мені, я був тільки випадковим слухачем. Чи ж Мула Ібрагім щось скаже йому, чи промовчить? Бо що можна сказати на цей розпач, який шукає розради поза людською логікою?
Доки Шех-ага відкривав свою криваву муку, залишаючись зовні спокійним, Мула Ібрагім слухав його, схиливши голову, мовби дрімав. Але коли він почав говорити, я побачив, що Мула Ібрагім не пропустив жодного слова Шех-аги. Він здивував мене. У мене було таке враження, ніби вони помінялися думками, і Мула Ібрагім користувався словами, які можна було чекати від Шех-аги, а Шех-ага словами, які, на мою думку, могли належати Мулі Ібрагіму. Один, могутній, говорив про людську неміч; другий, немічний, говорив про людський обов'язок залишатися людиною! Що це? Один утишував своє горе, дошукуючись у ньому вищого смислу, якого не прийме, другий заперечував свою слабкість, вихваляючи чоловічу хоробрість, якої не виявить!
Сумно дивитися на це самозречення.
Мула Ібрагім погодився з Шех-агою, що люди прагнуть могутності, у цьому нема нічого поганого. Якби не було в людей такого прагнення, нещастя на цьому світі стало б ще більше. Покірні, затуркані, примирені зі своєю недолею, люди були б гірші за рабів. Не всяке прагнення могутності однакове. Одна річ — прагнення панувати над людьми, підкорити їх собі, вселити в них страх, примусити їх робити таке, чого б вони ніколи не вчинили з власної волі; така могутність вимагає тупого мовчання, беззаперечної покори слабкого сильному. Це аморальне прагнення, воно принижує і насильника, і гнобленого. Горе тому, хто відчув це на собі! (Чи не себе й мене він має на увазі? Його принижено чужим насильством, мені завдано шкоди тим приниженням. Він сумує, він захищається, він звинувачує!) І зовсім інша річ — прагнення могутності, яка повернена на користь людям, яка перемагає любов'ю, яка спонукає людей до взаєморозуміння. Це велика сила, якби нею оволоділи всі люди, не стало б зла. З такою могутністю людина вже не піщинка. Він нічого не може сказати про те, чи існує якась верховна істота, може, й існує, але він упевнений, що наші людські справи ніхто не влаштує, якщо ми самі їх не влаштуємо. Чекати, що якась надприродна сила порятує нас і втішить, як це марно роблять люди протягом тисячоліть, — це, по суті, означає визнати своє безсилля і нічого не зробити для поліпшення стосунків між людьми. Світ існував до людей, існуватиме й після них. Але що нам з того? Хай цим клопочуться ті, хто тоді житиме. Ми свої клопоти не можемо зіпхнути ні на кого, ми повинні опанувати могутністю любові, щоб не перетворювати життя на катівню. Відносно душі, то він теж думав про неї, бо важко позбутися страху й неспокою від того, що життя швидко минає і ти повинен щезнути в незбагненному мороці вічності. Коли він став роздумувати над цим, йому здалося, що існуючий порядок становлення й розвитку людини несправедливий. Людина приходить у світ невинним дитям, яке не знає нічого про себе, про оточення, про гріх, про приниження, про престиж, усе для неї нове й невідоме, усе їй дивне, бо її духовне життя ще нерозвинуте. Потім, живучи, людина набуває досвіду дуже довго й дуже боляче, а коли вона досягає повної зрілості, у неї з'являється думка про смерть. Помирає вона квола, утомлена, зневірена в усьому, придавлена думками про великі й дрібні провини, які вона взяла на себе, незадоволена тим, що вчинила в житті, бо найчастіше не хотіла цього, незадоволена тим, чого не вчинила, бо хотіла це зробити, але не наважилася, охоплена божевіллям від безглуздості прожитого життя і жаскої таємниці, яка чекає її. Смертельно налякана, без опори, яку могла б дати їй лише впевненість, що жила вона в злагоді зі своїм чистим сумлінням, людина судомно хапається за думку про безсмертя душі, про нескінченне існування, про можливість десь колись усе-таки знайти якийсь рятівний смисл. Так безславно закінчує вона свій шлях земний, цілком розбита й знищена. А наскільки було б краще, якби ми народжувалися старими, поволі верталися до середнього віку, поступово забуваючи первісний страх перед смертю, далі ставали вільними юнаками, досить легковажними, щоб ні про що не думати надто серйозно, потім безтурботними дітьми і вмирали немовлятами, не знаючи нічого ні про що, чисті, як зародок у материнському лоні. Яка б це була чудова й безболісна смерть! Але оскільки це неможливо, то порятунку слід шукати в любові і людяності. Так легше жити і легше вмирати. Його не тривожить, що буде з ним після смерті: чи душа зітліє разом із тілом, чи, відділившись від нього, відпочиватиме й насолоджуватиметься в неробстві, чи, забруднена й надгнила, дістанеться якомусь новонародженому дитяті, що було б великою несправедливістю по відношенню до того чистого створіння. Але його тривожить, та ще й дуже, щоб після його смерті залишилося в пам'яті людей, чи бодай одної людини, його добре ім'я і незлий спогад. Тим би він напевне продовжив своє коротке земне існування. Таке прагнення спонукає людину не чинити зла, а іноді навіть зробити якесь добро. Думка ж про вічну душу ні до чого не зобов'язує, бо в такому разі, що б ти не робив, як би ти не жив, про неї турбується якась вища сила — і, отже, душа запеклого злочинця може вселитися в безневинну дитину. Думка про людяність справедливіша й більше відповідає людській природі. А те, що життя коротке, його не бентежить, основне — щоб воно було чисте; якщо ж воно заплямоване, то чим довше триватиме, тим більше зла збереться в ньому. Та й навіщо надто довге життя? Що робити з безсмертям? Це була б найбільша кара, якої могли б зазнати люди. Агасфер — найнещасніший між людьми. Його, Мулу Ібрагіма, проймає жах, коли він подумає про життя без завершення, без кінцевого заспокоєння, без страху, але й без радості, без любові, бо в нескінченному триванні радість і любов позбавлені смислу. Саме страх перед смертю надає чарівності всім речам, усьому, що ми переживаємо. Треба пройти крізь усе, щоб осягнути радість чистого життя й красу любові до людей у цьому короткому прогоні між двома таємницями.