Вона примхливо скривилася:
— До чого ця розмова? Найпізніше — завтра вранці я полечу, й ти разом зі мною. Невже не можеш зрозуміти, що своїм допитуванням псуєш мені настрій?
— Та ні, — відповів холодно Едвардс, — я розумію твою чудову німецьку мову, але зараз не маю ні часу, ні грошей для мандрів. Крім того, невже ти не читала сьогоднішніх газет?
Її сині очі лагідно глянули на нього.
— Не мала чого робити, — відповіла вона, — читати таку погань, бр-р-р!
— Що ти маєш на увазі?
— Бр-р-р!
Йому надокучили її витівки, і він сказав:
— У всякому разі, поки Маргрет у лікарні, я поїхати не зможу. Сподіваюся, ги це розумієш?
Вона кивнула:
— Розумію. Тоді ми поїдемо на Іск'ю.
— Як не на Канари, то в Італію?
Вона обома руками потягла за золотий ланцюжок, розізлилася:
— Та однаково. Іск'я — теж гарний острів. А ти все-таки зіпсував мені настрій.
Він не міг збагнути, як їй спала на думку така ідея й чому Ріта вперто чіплялася за неї.
— У тебе справді вже є квитки на літак?
— Уже цілу вічність, різдвяний Дід Мороз мені їх дав, телепню!
— Та ти мені скажи по-людському: ти справді купила квитки на літак? Покажи!
Застогнавши, вона рвучко відкрила свою сумочку. Він там побачив губну помаду, дзеркальце, пудреницю, гребінець і пляшечку з лаком для нігтів, усе це лежало в хаотичному безладі. Задзеленчала в'язка ключів, коли Ріта кілька разів трусонула сумочкою. Ріті хотілося висипати все це на стіл, так її розлютили його дурні запитання.
— Ти, мабуть, взагалі не знаєш, що таке Іск'я! — обурилася вона. — Отже, запитую востаннє: летиш зі мною, чи я лечу сама?
Він знизав плечима, сумнівався, чи все це вона говорить серйозно.
— Скажи, що сталося? Ти не можеш просто так відчалити звідси. Саме тепер.
Вона схилила набік голову й підморгнула йому, коли він вихилив свій коньяк. Потім виклала все, що їй наболіло:
— Те, що пише газета, справді — б^р-р-р. І якщо ти не дременеш звідси, то ти не лише телепень, ти — ідіот. Ясно?
— Еге, — сказав він, його усмішка зникла. — Отже, квитки в тебе все-таки є?
— Боже, який ти нетямущий! — Вона глянула на ручний годинник і почала заповзято викладати свій план: —За годину ми повинні вирішити, куди хочемо поїхати: на Іск'ю чи на Тенеріфе. Родос — то справді нікудишній острів, так усі кажуть. Але якщо хочеш, я могла б забронювати всі три маршрути, навіть п'ять: і на Гавані. Мій старий ніколи не був скнарою. Він лише запитував, чи ти розірвеш шлюб. Ось такі вони, міщани! І вони, звичайно, думають, що ми щасливо повернемося назад і, можливо, навіть зі спадкоємцем Рейнського ланцюгового заводу!
Едвардс потягнувся до коньяку — келишок виявився порожній.
— Всього цього трохи занадто як на один раз, — сказав він. — І знаєш, є ж якісь межі: що можна й чого не слід вимагати від себе самого й від інших.
— Ох, але ж Маргрет вимагає від тебе надто багато.
— Що ти маєш на увазі?
— Твоя Маргрет була у Вундервальда!
— Ти її там бачила? Я думав, ти взагалі не знаєш, де він живе…
Коли повз них проходив офіціант, Ріта замовила собі каву. Тоді нахилилася через стіл, але сказала так голосно, що її могли почути всі довкола:
— Але ж я жінка і цікавлюсь такими речами.
— Коли саме ти бачила там Маргрет?
Ріта зморщила носа й глянула на годинник:
— Пізно… Однак, щоб поїхати на Іск'ю, теж незабаром буде запізно.
— Я б хотів знати, коли ти була у Вундервальда? — запитав він нетерпляче. — Зразу після обіду чи ввечері?
— Ні, балона з газом у своїй сумочці я не мала, детективе!
— Будь ласка, скажи!
— Боженьку, у той район, де мій батько виробляє свої ланцюги, я не їжджу після півночі. Бо там живуть і ті люди, що на нього працюють, іноземці, як і ти, лише не такі виховані.
Едвардс розрахувався, коли офіціант поставив на стіл каву.
— З поїздкою на Іск'ю нічого не вийде, — сказав Едвардс, намагаючись не втратити самовладання. — Іншим разом, мадонно, зараз у мене дуже затуркана голова. Гадаю, ти це розумієш.
Вона лише ковтнула кави. Ланцюжок гойдався в неї на шиї, сумочка висіла на руці.
— Ти підозрюєш, що я справді їй чогось підсипала? — Вона дзвінко засміялася встаючи. — Іск'я — це острів Пасхи, він не годиться для різдвяних дідів! Одвези мене принаймні додому.
Едвардс їхав швидко. Ріта вхопилася за його руку й сказала:
— Обережно, ожеледь!
Хоча зроду не була лякливою. Коли сама сиділа за кермом, то мала звичку їздити, мов навіжена. Тепер же кілька разів застерегла його: