— Якщо той червоний ящик і дратує вас, нема чого казитися, — вколов він його. — Ви мені дзвонили. Де сумочка?
Хоча Пауль стовбичив біля вікна й щось сам собі буркотів, Едвардс одвернувся. Йому не хотілося заводити довгі розмови з цим двадцятирічним парубійком, який удався в свого батька. Лише все, що в старшого Вундервальда трималося в певних рамках, у його сина виходило за рамки. Він нагадував боксера, який не визнає ніяких правил і покладається лише на свої сили, однак коли опиняється в нокауті, звинувачує цілий світ. Недавно він з ватагою хлопців налетів на американський військовий автомобіль, який, очевидно, вивозив од Бланка «секретну зброю». Звичайно, додому його привезли закривавленого, а невдовзі на нього чекав судовий процес за терористичні заміри.
Погляд Едвардса зупинився на фігурках із скла, якими останнім часом захоплювався старий Вундервальд. Він із битих пляшок конструював схожі на мозаїку панно й чудернацькі фігурки. Завжди знаходилися люди, які вважали такі речі мистецтвом і платили за них гроші. Приїжджали навіть закупники спеціальних салонів мод і образотворчого мистецтва й не проти були купувати їх цілими вагонами. Набагато ціннішими видавалися, проте, Вундервальдові акварелі та олійні полотна; деякі з них висіли в коридорі на побіленій вапном стіні. Надмірна фантазія Вундервальда найяскравіше проявлялася лише з використанням мерехтливих фарб. Добру сотню разів Едвардс із захопленням удивлявся в картину розміром в аркушик учнівського зошита, яка у позолоченій рамці висіла біля сходів. На гребені даху в шаленому екстазі, з транзистором у руці танцює молодик, очі його вирячилися від страху перед літаками та бомбами, що ніби нотні знаки витанцьовують поміж нанесеними штрихом хмарами й падають, а зграя птахів зі стрілами захищає від них Землю.
— Річарде! — вигукнув зверху старий Вундервальд, схилившись на поруччя сходів. — Якщо ви не підніметеся сюди, то захолоне ваша кава. А мені з вами терміново треба дещо обговорити, та й часу в мене обмаль.
Сходячи дерев'яними приступками нагору, Едвардс думав про розкішний Валентінерів дім. Хоч тут, у Вундервальда, на кожному кроці й не впадала в око якась старовинна мистецька реліквія, однак те, що Едвардс бачив зараз, захопило його ще більше. На картинах було зображено карнавал із безліччю тваринних морд, театральна ложа, заповнена гендлярами, велетенський робот з пальцями, подібними до гадюк, над руїнами міста — кістяк, що шиє форму для американського пілота, апокаліптичні вершники у генеральських папахах із закривавленими біржовими бюлетенями в небі поглинутого пітьмою світу.
— Ні, проти цього нічого не вдієш, — сказав він, неспроможний відірвати погляду од картин.
— Дивно, — мовив Цахаріас Вундервальд, що так і стояв, зіпершись на поруччя. — А може, спочатку виключити газ, якого в мене зовсім немає?
Він кивнув на стіл у невеликій світлиці, який був накритий до сніданку. Очевидно, Вундервальд вже трохи перекусив, бо, як і Валентінер, попахкував сигарою, яка кілька разів гасла, і йому довелося раз у раз припалювати її.
— Ми варимо на електроплиті, ви це знаєте, — сказав він і кивнув на плиту в кухні, де над плитою на стінах висіли розмальовані Маргрет тарелі з висловами Брехта, як наприклад; «Спочатку їжа, а тоді вже мораль».
Усе, що робив Вундервальд, було заплутаним, майже неприємним. Він передчував змову з політичних причин проти себе й свого сина. Балачки про газ — то був лише привід, а що за цим крилося, те було важко собі навіть уявити, — йшлося про дуже й дуже високі ставки.
— Валентінерові теж уже анонімно дзвонили, щоб він тримався від мене якнайдалі.
Різким рухом Вундервальд загасив сигару й підійшов до стінної шафи. Там великими газетними літерами, обведеними золотистою рамкою, було написано: МИ, НІМЦІ, ЗА ЯДЕРНУ РІВНОПРАВНІСТЬ ДЛЯ ВСІХ НАРОДІВ, НАМ НЕМА ЧОГО ВИКАНЮЧУВАТИ БОМБИ.
Тримаючи в руці коричневу шкіряну сумку Маргрет, Вундервальд запитав Едвардса:
— Не хочете мені сказати, що ви збираєтеся робити? Гаяти часу не можна, інакше вони притиснуть нас до стіни. — Пошепки він додав: — Порозмовляйте зі своєю дружиною, вона єдина знає, хто це наробив. Сумніву не підлягає ось таке: ми обоє гарненько сиділи собі у Маєрберга, а Маргрет хотіла лиш забрати свою сумку.
Він утупився в Едвардса, що у плащі всівся за стіл.
— Вона лежала ось тут, на цьому самому столі. Я думав, вона мертва.