— Заходь, заходь, — гукнув він у телефонну трубку вдавано недбало. — Звичайно, ми на тебе чекаємо, Маргрет уже вдома, вона дуже зрадіє, коли ти прийдеш.
— Хто це? — запитала Маргрет.
Він не зважувався вимовити імені, такого ж їй ненависного, як і ім'я Ашфільда. Ладен був і решту цього дня, й решту свого життя лишатися на самоті з віскі й фосфорними квітами, аби тільки з дорогою його серцю людиною не трапилося нічого лихого.
— Продовжуй у такому ж дусі, — шепнула Маргрет і хотіла була вже вирвати в нього з рук телефонну трубку. — Кого це ти сюди запросив?
— Нікого, — відповів він, як було й насправді. — Мені потрібна лише ти, без тебе я не можу жити.
Але вона дістала валізу, привезену ще із Сан-Франціско, покопирсалась у шухлядах шафи й витягла звідти свої сукні, спідниці, блузки — стільки добра, яке не вмістилося б не лише у цю валізу, а й ще в дві або й три такі.
— Річарде, я нічого з собою не вдію, так далі не можна. Скажи ж мені, нарешті, правду.
— Я не розумію, куди ти хилиш! — Едвардс розлючено копнув її валізу. — Звичайно, я можу поставити себе на твоє місце, але чому ти так поводишся, ніби в мене щось спільне з цими нелюдами, що не дають нам жити. Цього я ніяк не збагну!
Маргрет запалила сигарету й з силою видихнула дим.
— Це теж відповідь, — сказала вона й повернула до нього своє незворушне обличчя. — Ти гадаєш, лише інші допускаються помилок? Ні.
Маргрет тупнула ногою, схопилася за валізу й відкрила її знову.
— Валентінерові й так лишалося жити два-три роки, ти це знаєш не згірш од мене. То як же це сталося? Що то за неймовірна пригода з твоїм автомобілем, який нібито без тебе їздив до того будинку за містом?
— Про це ти мусила б запитувати не мене, — відповів Едвардс. — Деякі питання не треба задавати навіть самому собі, це я збагнув позавчора, вчора і сьогодні. Що стосується Ашфільда, то для мене він те ж саме, що для тебе — Вундервальд. Різниця полягає лиш у тому, що я за обох можу ручитися головою. Не ризикуючи.
— О, не кажи, це не різниця, а ціла прірва.
Маргрет. узяла свою валізу й старанно перебрала все, що хотіла туди покласти.
— Ти втрачаєш голову, — гукнула вона йому збуджено. — Ти вже її втратив. Я скрізь відчуваю сморід газу.
Він хвилину слухав, як Маргрет порається на кухні, як ходить туди-сюди спальнею. Нарешті вона з'явилась у коридорі й сказала:
— Я випадково ледве не загинула, але я не вірю у випадковості. Дзвінок по телефону теж не був випадковістю: то був убивця. І той убивця — чоловічого роду.
— Ти справді згадала? — запитав він і ще раз по вінця налив собі віскі. — Я не сумніваюся, на тебе можна покластись, якщо ти кажеш це з такою впевненістю.
Коли у цю ж хвилину постукали в двері, він підійшов до неї й шепнув:
— Це Сара. — Едвардс ніби аж тепер збагнув, що чув у трубці Сарин голос. — Хочеш, щоб я її вирядив звідси й повідомив Гінцпетера?
Його оповив дим із сигарети Маргрет, а тоді він відчув дотик її рук. Вона обняла його за шию.
— Ні, ні, я нікого не бажаю зараз бачити, — заперечила вона пошепки. І раптом заклякла в його обіймах. — Пусти мене, я піду порозмовляю з Сарою й виряджу її звідси.
Біля дверей Маргрет обняла дівчину й сказала:
— Добре, що ти прийшла, бо я хотіла вже була йти до тебе.
Обидві були далекими родичками. Едвардс розумів, що і йому належало б потурбуватися про Сару Валентінер. Усі інші її родичі вже повмирали, а з чоловіками Сару ще ніколи ніхто не бачив. Вона була мовчазна й нікому не розповідала про себе, від батька ж пішла за дивних обставин.
— Він надто багато сподівається від мене, — пояснила вона тоді. — Я не хотіла його розчаровувати.
Відтак тепер мучилася докорами сумління, що лишила батька самого в порожньому будинку. За останні роки на тій околиці було кілька крадіжок зі зломом, сумнівні комерсанти там вешталися щодня.
— Не дивно, там з часом назбиралися такі цінності, — сказала Сара. — А сьогодні, невдовзі після його смерті, там знову все перерили. Двері розчинені навстіж. І там бачили якогось іноземця на твоєму автомобілі.
— Кого ж це? — запитав Едвардс і перезирнувся з Маргрет. — Невже Ашфільда?
Сара покрутила головою.
— Ні, якогось азіата. Але то, можливо, лише балачки.
— Можливо, можливо, — вставила Маргрет і нагадала, що Валентінер володів шістьма чи сімома мовами й з кожним іноземцем розмовляв його рідною мовою.
— Мені здається, саме тому він і оселився в цій глушині, бо, так чи так, у гості до нього ходив увесь світ. Поскаржитися на свою самотність він справді не міг би, він цього ніколи й не робив.