Якось, сказала Сара, до батька навідався якийсь китаєць чи японець і поцікавився маскою, що була оздоблена коштовними камінцями.
— В дитинстві я боялася повз неї проходити, — розповіла Сара, — бо, коли з коридора на неї падало світло, її очі моторошно поблискували. Вона висіла в коридорі над сходами, і я точно знаю, що вона ще там була, коли я заходила туди востаннє. Це було рівно три дні тому. Тепер ця маска зникла, а китаєць, мабуть, був саме тим чоловіком, на якого чекав мій батько у Вундервальда.
— Так, там висіли різні маски, дорогі речі, — устряв у розмову Едвардс, не сказав, однак, що того самого дня й він був у старого антиквара. — Наскільки мені відомо, він був дуже довірливий, майже легковажний; двері в нього завжди гуляли. Виходячи з дому, навіть не замикав їх на ключ.
— Ні, він був недовірливий і вже не почував себе там, на околиці, впевнено, — заперечила йому Сара. — І причиною цього була не лише хвороба. Щось мусило статися, щось вивело його з рівноваги. Вундервальд же був його найкращим другом, а яке цькування розпочалося, які наклепи посипалися на нього в останній час, це наганяло страху, хоча він був не боягузливий і тремтів, безперечно, не за свої гроші й не за ці скарби.
— Усе-таки те, що сталося, таке неймовірне, що треба обдумати всі можливі варіанти, — зауважила Маргрет, збуджено обговорюючи з Сарою те, чого вона боялася й що підозрювала. Едвардс їх майже не слухав і вперше через стільки часу подумав про ті хвилини у своєму житті, коли ще тільки збирався сюди їхати. Хтось із Ашфільдових знайомих, чи то китаєць, чи японець, на прощання йому сказав:
— Тобі очі полізуть там на лоба, хлопче. І якщо старий світ наганятиме на тебе страх, то й ти нажени на нього страху. Бо світ жахливий як тут, так і там.
Едвардс здивувався, побачивши, як Маргрет і Сара ставлять на стіл вечерю. Маргрет, усміхаючись, сіла навпроти нього, ніби нічого й не трапилося. Виделки та ножі дзенькали, жінки ще раз завели мову про пекучу таємницю китайця чи японця, й Едвардс раптом виразно уявив собі китайський район і гавань Сан-Франціско, море миготливих барвистих вогнів, яке він побачив наостанок, відлітаючи вночі з того міста, коли вже, щасливий і сповнений надій, сидів у літаку поруч із Маргрет.
Вони уникали будь-яких неприємних розмов, пили собі чай і навіть говорили про погоду. Холод трохи зменшився, але вулиці й досі лежали під снігом, їхати було важко. Сарі довелося поставити свій автомобіль за півкілометра від їхнього будинку.
— Але я поїхала б і на край світу, аби побачити вас, — сказала дівчина. — Сама все це лихо я не зможу перенести. Погано, коли таке трапляється, перше ніж у тебе з'являться добрі друзі.
Ашфільд подзвонив їм ще під час вечері. Він хотів прийти й не слухав ніяких відмагань Едвардса.
— Якщо ти не хочеш заварити ще більшу кашу, то, принаймні, стережися, Річарде, — сказав, як завжди, зарозуміло Ашфільд. — Я вже виїжджаю.
Едвардсові більше нічого не лишалося, він промимрив щось і залишив обох жінок, які теж нашорошили вуха. Едвардс поспіхом вийшов з квартири, вже в ліфті застебнув ґудзики плаща й вовняним шарфом замотав шию. Зіщулившись від холоду, він чекав на протилежному боці вулиці, біля газетного кіоска, й крадькома придивлявся до вечірніх газеток з великими заголовками; його прізвище вже не згадувалося. Зате погано писалось про Вундервальда: будинок художника називали «будинком убивств» і «газовою могилою»; скидалося на те, що писаки досить добре знали мотиви вбивці — заздрість і зненависть до всього цивілізованого людства, особливо його заможної частини. У хід було пущено все: біографію Вундервальда, погані копії картин з його раннього й останнього періоду творчості: антифашистські й пацифістські полотна, агітпропівські плакати й карикатури на тих, хто наживається на війні. «Валентінер — жертва терору Червоного фронту», — сповіщав на першій сторінці «Нахткурір», поруч була вміщена фотографія Цахаріаса Вундервальда, зроблена років десять тому під час подорожі Китаєм, разом з ним зображено було кілька людей у військовій формі — «Східні контакти».
— До дідька це все, спали за собою мости і тримайся мене, — шепнув спантеличеному Едвардсові Ашфільд, тихенько підкравшись до нього й поклавши руку йому на плече. — Кепська погода, кепські вісті, — сказав він, киваючи на свій заляпаний болотом «порше», яким він заїхав у кучугуру снігу на узбіччі вулиці. — Все зупиниться в ту ж мить, як рука моя звелить, — пожартував Ашфільд і схвалив те, що Едвардс зупинився саме тут. — Нам треба поговорити. Найкраще, коли б ми якнайшвидше чкурнули звідси, — докинув він, купив з півдюжини газет і поклав їх на заднє сидіння автомобіля. — Ходім, спільними силами вже якось виборсаємося з болота, Річарде, — підморгнув він Едвардсові. — Чи у тебе тремтять руки?