— Ти — негідник! — вигукнула Ріта Бланк через вулицю, щойно Едвардс вийшов з дому Вундервальда. Вона не звертала уваги на те, що перед дверима й досі стоїть поліцай у формі, а навколо шастає кілька цивільних. Ріта кинулася до нього: —То ти їдеш зі мною чи ні?
— Куди? — запитав Едвардс. — Ти не могла придумати чогось розумнішого?
— Не могла, — відповіла вона, погралася своїм ланцюжком і погойдала туди-сюди сумочкою. — Досить довго змусив мене чекати. Ти що — пошився в дурні?
Едвардс озирнувся й побачив незнайому біляву молодицю, що розмовляла з поліцаєм біля дверей. Можливо, що це їй належав отой писклявий голос, хоча Вундервальд чітко промовив у телефонну трубку «ні».
— Ні, — сказав і Едвардс, — поки що все нормально! Але я поспішаю.
— Ти — негідник! — повторила вона задирливо. — То як, летиш зі мною? Хоча, про мене, лети з ким хочеш!
— Гм…
Якусь часточку хвилини він був схильний сприймати Ріту Бланк всерйоз, але тут же помітив її нещирий погляд.
— Я думав, з тим жартом покінчено.
— Перестань, то зовсім не жарт.
— Звичайно, мадонно, кожен хотів би звідси дременути, однак охота гірша від неволі.
— Ти не можеш висловлюватися ясніше? — запитала вона роздратовано й витягла з-під коміра пальта свій золотий ланцюжок. — Якщо я справді захочу, то я поїду куди захочу. І ти поїдеш зі мною.
— Це ти казала і вчора.
— А тепер незборимі перешкоди з'явились і на морі, і на суходолі, й у повітрі. — Вона пронизливо засміялась і додала кроку. — Точніше кажучи, дуже погане повітря там, звідкіля ти вийшов.
Едвардс знав — ця дівчина здатна на все, якщо хоче чогось досягти.
— Добре, що мені кажуть так багато приємного по телефону або натяками, — відказав він холодно. — Але твій старий надто безцеремонно поводиться з Вундервальдом. Ота дешевенька подорож вам зовсім не потрібна, вам ніколи нічого не було потрібно.
— Ти був потрібен, — захихотіла вона, відкинула назад волосся і вхопила його під руку. За хвилину вона ніби перевтілилася. Вона нізащо не хотіла допустити розриву між ними, тому знову все перетворила на жартівливу сварку. Знову ніби фата-моргана зринув острів Іск'я, і Едвардсові довелося вислухати новину, за яку безцінь можна звідти організувати прогулянку до Помпеїв.
— Ти досі не бував у тому грішному місті, заваленому вулканічним попелом? А може, ти сам — грішник?
Коли він сказав: «Та годі вже про це», Ріта ще міцніше стиснула його лікоть і шепнула:
— Вони всі ополчилися проти Вундервальда, йому треба звідси виїхати, хто знає, які тут шишки втрутилися. Навіть військовий аташе. Бридко!
Едвардс, хоч і без особливого задоволення, але дозволив їй себе обняти й поцілувати в лоб.
— У мене є квитки на літак, Річарде, — шепнула вона йому на вухо. — Все о'кей, у будь-який час. Я справді боюся, що вони можуть зробити тобі й Вундервальдові що завгодно, коли ви не поступитеся. Він мусить виїхати, оскільки ж і ти не можеш на це спокійно дивитися, то виїхати треба й тобі. Іншого виходу, ніж утекти на Іск'ю, взагалі нема.
— Та перестань ти нарешті про це! — перебив її Едвардс. — Ліпше скажи, як ото твій батько дійшов до такої ницості й посилає за мною услід казна-кого?
— То я — казна-хто? — запитала вона всміхаючись і глянула на той бік вулиці, де тільки-но був зупинився «мерседес», а потім знову повагом рушив.
— Мій старий відчуває до тебе слабість, і не лише на догоду мені. Але Вундервальдові прощення немає: пекарня мусить бути знесена. І нема чого ставати дибки. Мій батько має лише біля тридцяти відсотків із заводу, без нових цехів ми вилетіли б у трубу. А ти повинен знати, яким тоном там розмовляють.
— Авжеж, — сказав Едвардс, — погрозливим тоном.
Він озирнувся на Вундервальдів будинок, який ще стояв на місці, й цього разу поліційний автомобіль із сиреною летів в іншому напрямку.
З будинку саме вийшов художник і подався з тією пухкенькою білявою жіночкою навпростець до Маєрбергового шинку в порту.
Насилу спекавшись Ріти Бланк, Едвардс пішов услід за незвичною парочкою до шинку. Білявка й не збиралася відчепитись од Вундервальда, навпаки, писклявим голосом попросила вина. Тоді кинула в автомат для програвання грамплатівок монету й вирішила неодмінно піти з Цахаріусом танцювати. Помітивши Едвардса, той не зреагував на її запрошення до танцю й зніяковіло всміхнувся.
— Що ж мені робити? Я безсилий, — гукнув він йому. — Я зовсім не вмію прикидатися відлюдком. Я не відлюдок.