Едварс піднявся сходами, на які падало яскраве світло ліхтаря з вулиці. Він чув, як Маргрет, ніби нічого й не сталося, розмовляє з художником про якогось колегу, що зі своїми картинами об'їздив від виставки до виставки цілий світ.
— Він малює лише польові й лугові квіти, краще за нього цього робити не може ніхто, — сказав Вундервальд і весело засміявся, — Гарніші, ніж у природі, набагато гарніші. Хто на таке здатний, той задовольняється тим, що має, йому нема чого боятися докорів сумління.
Коли Едвардсові трохи полегшало на серці й він вийшов чорним ходом з будинку, за метр од нього в тьмяному світлі ліхтаря стояв Ашфільд. Обидва мовчки перезирнулися, тоді з темряви виринув кремезний парубійко років двадцяти чи й менше й прошепотів:
— Не дай йому втекти, Гаррі.
Але Ашфільд лише схрестив на грудях руки в рукавицях і майже приязним тоном сказав:
— Я лише раджу тобі, Річарде, востаннє: не вплутуйся!
Едвардс побіг, ніби зацькований, але вже за кілька кроків схаменувся. Його й досі мучило старе почуття залежності і вдячності, він гадав, що якимсь чином вічно буде зобов'язаний Ашфільдові. Не все вдалося передбачити, на що здатна жорстока дійсність.
«Та бий уже, але дай спокій Вундервальдові і Маргрет», — треба було б, принаймні, йому сказати.
Згодом безрідний Річард Едвардс постав перед своєю мадонною. Ріта відразу ж увімкнула магнітофон, такий маленький, що міг би поміститись у сумочку.
— Це ми візьмемо з собою на Іск'ю, — вигукнула вона під веселі ритми музики. Потім перерахувала ще цілу купу речей, які, мовляв, неодмінно треба взяти. Вона залюбки спакувала б у свої валізи й заражене повітря цього міста, й усе безумство, від якого хотів утекти Едвардс. Ріті було дивно, що він не має в руках навіть сумки. Що б вона лишень сказала, якби Едвардс розповів їй про конфіскацію «Фосфорної квітки»?
Його охопив неспокій, і він підійшов до телефону, щоб подзвонити Вундервальдові, але відразу поклав трубку, тільки-но той відповів. Коли Ріта роздяглася й лягла в ліжко, він подзвонив ще раз.
Навіщо це? — запитала вона. — Якщо хочеш знати новини, то ти про них дізнаєшся від мене.
Її батько, мовляв, зробив відкриття: в кутку між мурами заводу вмонтовано газовий лічильник, хоча на газі там більше не працювало анічогісінько.
— Це газ для Вундервальда, — сказала вона й, поклавши на груди попільницю, запалила сигарету. — Батько платив за той газ роками, це дуже кумедно. Я просила його виявити великодушність, коли хоче, щоб його дочці не спротивів ланцюговий заводик.
— Бомбовий заводик, — поправив її Едвардс. — Ті ланцюги й танкові траки більше не знадобляться людству. Однак ваше майбутнє закінчиться, очевидно, теж великим виляском.
— Отже, рятуйся, хто може, — відрізала, посміхаючись, Ріта. — Старий не має нічого проти, щоб ми чимшвидше вшилися на Іск'ю, — запевнила вона. — Старий припускає, що в нас можуть бути інші нахили й уподобання, не кожному ж до серця ґешефти.
— Хіба ж він не від широго серця виселяє людину й підсилає до нього громил зі статусом дипломатів? Я біля будинку Вундервальда щойно бачив Ашфільда з якимсь поліційним шпигом.
— Мене це не обходить. — Ріта пухнула димом до стелі й гримнула на Едвардса: — Ти міг би чужі клопоти облишити іншим, принаймні, коли я поряд. Завтра вранці ми полетимо в Неаполь, а звідти кораблем — до Іск'ї. Будемо там десь опівдні.
— А тоді зі спокійною душею підемо купатися?
— Якщо ти не захочеш плавати, візьмемо напрокат човен.
— А тоді?
Ріта розчавила недопалок, відставила попільницю й обома руками обняла Едвардса, що підсів до неї.
— То хочеш чи не хочеш? — шепнула вона. — Але до того південного сонця ще далеко. Давай помріємо про нього зараз… Іди до мене!
— Вибач, я змушений буду тебе розчарувати, — сказав він й ухилився від пестощів. — Я багато передумав. Негоже так просто залишити поле бою, бо тут на кожному кроці чатують покидьки.
— Що ти сказав? — запитала Ріта, тулячись до нього голими грудьми. — Нам давно треба було б дременути звідси, мене це все теж гнітить.
— Не прикидайся, ти стоїш на протилежному боці.