— А що каже підручник із дайвінгу з приводу сексу під водою? — питала Марла свого інструктора, намагаючись склепати інтерв'ю кілька днів по тому.
— Що? Цікаве ж у вас тінейджерське видання… — Марк засміявся. — Не знаю. Багато хто говорить про це. але навряд чи хтось таки спробував.
— А давай спробуємо? — спитала Марла українською.
— Пробач, що? — ясна річ, не зрозумів Марк.
— Та так, нічого. Не зважай… Є мені з ким пробувати.
Портрети принца Арджуни
Теплий літній вечір у грудні. Марла раптом згадала, що це також було її дитячою мрією — хоча б раз мати свій день народження влітку. Ну от, збулося: пітній собі на здоров'я, вибігай під тропічну зливу чи просто сиди собі на підлозі в гаражі, малюй і відбивайся від малярійних комарів.
Напередодні своїх уродин Марла скажено доробляла всілякий дріб'язок: щось дописувала, щось доплановувала, а врешті-решт наквацяла помаранчевий, на тлі рожево-синіх смуг автопортрет і заспокоїлася.
— Фух, — падаючи на ліжко, казала вона Х'ялмарові, — все, я вже відкреативила на сьогодні. Щось таке на мене напало, ніби я вмирати зібралася!
— Ну-ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…
— Придурок! Мені 22!
— Ага, — засміявся Х'ялмар, — я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».
В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х'ялмаром, кинувши монетку (випав герб — їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я-тут-все-знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.
— Ну та й пес із ним, — Марла розкатала рукави куртки — ставало трохи зимно. — Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.
— Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?
Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х'ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.
Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х'ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст — Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа — остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.
— Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.
— О'кей, — погодилася Марла, — ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів: