Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні — плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х'ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х'ялмар не бере жодної участі в її порятунку.
— О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… — хрипіла вона в точці «Нещастя».
— Що?! Ха-ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш — то спи! — викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х'ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з'являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х'ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін-сейвер…» — подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість — Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно-ліловою і в сніжку — так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х'ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.
— Боже, Боже ж мій… Як це боляче… — тепер уже їй було нестерпно зимно, — як це боляче і як страшно… — Марли-ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози — не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом, яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з-попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.
Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х'ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.