Верісоф кивнув, трохи сумніваючись.
— Усім відомо, що події повинні розвиватися саме так. Але чи можемо ми дозволити собі ризикувати? Чи можемо ми ризикувати теперішнім заради туманного майбутнього?
— Ми мусимо, бо майбутнє не є туманним. Воно було розраховане й розплановане Селдоном. У цьому плані відзначено кожну наступну кризу в нашій історії, та результат кожної з них певною мірою залежить від того, наскільки успішно вдалося впоратися з попередніми. Це лише друга криза, і тільки космосу відомо, який ефект може зрештою спричинити навіть незначне відхилення.
— Але це доволі беззмістовні міркування.
— Годі! У Часовому Сховищі Гарі Селдон сказав, що в кожній кризі наша свобода дій буде обмеженою, залишаючи нам лише один можливий напрямок руху.
— Щоб тримати нас на прямому й вузькому шляху?
— Так, щоб утримувати нас від відхилень. Але, з іншого боку, до тих пір, поки є можливим більш ніж один напрямок руху, криза не настане. Ми повинні відпустити події та дозволити їм дрейфувати стільки, скільки можливо, і, їй-космосу, саме це я й збираюся робити.
Верісоф не відповів. Він стримано й мовчки жував нижню губу. Минув лише рік відтоді, як Гардін уперше обговорював з ним цю проблему — справжню проблему, проблему протидії ворожим приготуванням Анакреона. І то лише тому, що він, Верісоф, опирався подальшому умиротворенню.
Гардін, здавалося, прочитав думки свого посла.
— Я волів би ніколи вам про це не розповідати.
— Але чому? — здивовано вигукнув Верісоф.
— Бо зараз є шестеро людей — ви, я, троє інших послів і Йохан Лі, — які мають правильне уявлення про те, що нас очікує попереду. І, боюся, хай мене трясця вхопить, що в цьому й була ідея Селдона — щоб ніхто нічого не знав.
— Чому?
— Тому що навіть передова психологія Селдона була обмеженою. Він не міг впоратися з занадто великою кількістю незалежних змінних. Він не міг працювати з окремими людьми протягом тривалого часу; це було однаково, що застосовувати кінетичну теорію газів до окремих молекул. Він працював з юрбами, населенням цілих планет, і лише сліпими юрбами, які не здатні були передбачити результати власних дій.
— Це непросто.
— Що поробиш. Я не настільки добрий психолог, щоб пояснити це з наукової точки зору. Але це ви знаєте. На Термінусі немає кваліфікованого психолога і ніяких математичних текстів, що ґрунтуються на цій науці. Цілком очевидно, що він не хотів, щоб на Термінусі були люди, здатні прогнозувати майбутнє. Селдон хотів, щоб ми продовжували рухатися наосліп — а отже, у правильному напрямку, — відповідно до психології натовпу. Як я вже колись казав вам, я ніколи не знав, куди ми прямували, коли я вперше витіснив анакреонців. Моя ідея полягала в тому, щоб підтримувати баланс сил, не більше того. І тільки потім я зрозумів, що бачу якусь схему в подіях; але я вважав за краще не діяти, виходячи з цього знання. Утручання через передбачення могло б зруйнувати план.
Верісоф задумливо кивнув.
— У храмах на Анакреоні я чув майже такі ж складні дискусії. Як ви сподіваєтеся визначити зручний момент для дії?
— Він уже визначився. Ви самі визнали: щойно ми відремонтуємо крейсер, Вініса вже ніщо не стримає від нападу на нас. І тут уже не буде жодної альтернативи.
— Так.
— Добре. Це пояснює зовнішній аспект. Водночас ви визнаєте, що після наступних виборів побачите нову й ворожу Раду, яка змусить діяти проти Анакреона. Тут теж немає альтернатив.
— Так.
— А щойно зникнуть альтернативи, з’явиться криза. Тим не менш, я так само хвилююся.
Він зробив паузу, Верісоф теж мовчав, чекаючи на його відповідь. Повільно, майже неохоче, Гардін продовжив:
— Я думав — це лише фантазія, — що зовнішній і внутрішній тиск одночасно досягають кульмінації згідно з планом. Насправді є різниця в кілька місяців. Вініс може атакувати ще до весни, а до виборів ще рік.
— Це неважливо.
— Не знаю. Це може бути пов’язано з неминучими помилками в розрахунках або з тим, що я забагато знав. Я намагався, щоб мої прогнози ніколи не впливали на дії, але як можна сказати напевне? І який ефект матиме ця різниця? Так чи інакше, — він підвів очі, — я вирішив одне.
— Як тільки криза розпочнеться, я поїду на Анакреон. Я хочу бути на місці… Ну та годі, Верісофе. Уже пізно. Ходімо пити до ранку. Я хочу розслабитися.
— То вип’ємо тут, — сказав Верісоф. — Я не хочу, щоб мене впізнали, — хтозна, що скажуть ці члени цієї новонародженої партії у вашій дорогоцінній Раді. Замовте бренді.