— Звичайно! Якщо хочете, я продам вам квиток. Тільки дозвольте, я перевірю, чи немає надворі дощу. — Він натиснув клавішу біля ліктя й прочитав повідомлення, що побігло по матовому екрану. Ґаал читав разом з ним.
Черговий сказав:
— Хороша погода. Подумайте про це, як на мене, зараз якраз сухий сезон. — І невимушено додав: — Я сам не сильно заморочуюся, що там надворі. Востаннє вилазив туди три роки тому. Самі розумієте, один раз глянув і достатньо. Ось ваш квиток. Біля службового входу спеціальний ліфт. На ньому є напис «До вежі». Просто підніміться ним.
Цей ліфт був нового типу й рухався за допомогою гравітаційного відштовхування. Ґаал зайшов першим, а решта — за ним. Оператор натиснув на кнопку. На мить Ґаал відчув, що висить у повітрі, коли сила тяжіння знизилася до нуля, а потім знову набрав невеличку вагу, коли ліфт рушив угору. Потім ліфт загальмував — і його ноги знову відірвалися від підлоги. Він мимоволі скрикнув.
Пролунав голос оператора:
— Засуньте ноги під поручні на підлозі. Ви що, читати не вмієте?
Інші вже зробили це. Вони посміхалися, дивлячись, як він шалено та марно намагається спуститися вниз, упираючись у стіну. Їхнє взуття притиснулося до хромованих поручнів, що були прикріплені до підлоги паралельно один одному, з проміжком у два фути. Він помітив їх при вході, але не звернув уваги.
Потім хтось простягнув руку й потягнув його вниз. Ґаал, задихаючись, хотів подякувати, але в цей момент ліфт зупинився.
Він вийшов на відкриту терасу, затоплену білим сяйвом, від якого заболіли очі. Чоловік, який щойно подав йому руку допомоги, ішов одразу за ним.
Чоловік доброзичливо сказав:
— Тут повно вільних місць.
Ґаал закрив рота, відсапуючись, а потім погодився:
— Справді, так і є. — Він машинально рушив до них, а потім зупинився.
І звернувся до чоловіка:
— Якщо не заперечуєте, я ненадовго зупинюся біля перил. Я… я хочу трохи подивитися.
Той доброзичливо махнув рукою, і Ґаал перехилився через поручні, що сягали плеча, і занурився в споглядання панорами, яка відкривалася перед ним.
Він не бачив землі. Вона губилася посеред штучних споруд, які були складнішими одна від одної. Не видно було й обрію — лише метал на тлі неба, що простягався навкруги, утворюючи майже одноманітну сірість, і він знав, що така сама картина по всій планеті. Навколо не було жодного руху — хіба що кілька прогулянкових суден тинялися по небу. Але він розумів, що під металевим покровом цього світу триває жвавий рух мільярдів людей.
Навколо не було видно жодної зелені; ні зелені, ні ґрунту, ні якихось форм життя, окрім людей. Він неясно розумів, що десь у цьому світі є імператорський палац, розташований посеред ста квадратних миль справжнього ґрунту, у зелені дерев, у веселкових барвах квітів. Але це був малесенький острівець посеред океану сталі, і звідси його не було видно. Він міг знаходитися, можливо, за десять тисяч миль звідси. Ґаал не знав цього напевно.
Він повинен негайно вирушити в планетний тур!
Ґаал шумно зітхнув і усвідомив, що нарешті опинився на Тренторі; на планеті, яка була центром усієї Галактики і ядром людської раси. Він не бачив жодного з її недоліків. Жодного з тих зорельотів, що сідали із продовольством у трюмах. Не усвідомлював того, яка тонка яремна вена з’єднує 40 мільярдів населення Трентора з усією Галактикою. Він бачив лише наслідки одного з наймогутніших діянь людини — повне й остаточне, майже зневажливе підкорення одного зі світів.
Він відійшов із дещо приголомшеним поглядом. Його знайомий з ліфта вказав на місце поруч, і Ґаал присів.
Чоловік усміхнувся.
— Мене звати Джерріл. Ви вперше на Тренторі?
— Так, містере Джерріл.
— Я так і думав. Джерріл — це моє ім’я, а не прізвище. Трентор захопить вас, якщо ви маєте поетичний темперамент. Тренторіанці ніколи не приходять сюди. Вони не люблять це місце. Воно їх нервує.
— Нервує? Мене, до речі, звати Ґаал. Чому воно має їх нервувати? Воно прекрасне.
— Це, Ґаале, ваше суб’єктивне сприйняття. Якщо ви народилися в кабінці, виросли в коридорі, працюєте в клітці, а відпочиваєте в переповненому зимовому саду, а потім виходите на відкритий простір, де над вами немає нічого, крім неба, то це може викликати у вас лише нервовий зрив. Вони змушують дітей приходити сюди раз на рік, після того як їм виповниться п’ять. Не знаю, чи є від цього якась користь. Насправді їм цього мало, і коли вони приходять сюди перші кілька разів, то влаштовують істерики. Діти повинні відвідувати майданчик хоча б раз на тиждень, одразу як їх відлучать від грудей. — Він продовжив: — Звичайно, усе це не має ніякого значення. Що з того, що вони ніколи сюди не виходять? Вони щасливі там, унизу, керуючи Імперією. Як ви думаєте, на якій ми висоті?