— І що? Трансмутація? Були вже дурні, які заявляли, що вміють це робити. Вони заплатили за свою блюзнірську допитливість.
— У них вийшло досягти успіху?
— Ні. — Здавалося, Великого Магістра охопили якісь похмурі веселощі. — Успіх у виробництві золота був би злочином, який сам себе й спокутував би. А невдала спроба — це смерть. Ну от що ви зможете зробити з моїм ціпком? — З цими словами він стукнув ціпком по підлозі.
— Вибачте, ваше благоговіння. Мій пристрій — це мала модель, яку я виготовив сам, і ваш ціпок занадто довгий для неї.
Маленькі очі Великого Магістра заблищали, забігали й зупинилися.
— Рендел, дай мені свої застібки. Давай, швидше, якщо потрібно, я віддам за них удвічі більше, ніж вони варті.
Застібки передали з рук в руки. Великий Магістр задумливо їх зважив.
— Ось, — сказав він і кинув їх на підлогу.
Понієтс підняв їх. Він сильно смикнув на себе кришку, щоб відкрився циліндр, і примружився, намагаючись розмістити застібки точно по центру анодного екрана. Пізніше це буде робити легше, але зараз не повинно бути жодних збоїв.
Саморобний трансмутатор недоброзичливо тріскотів упродовж десяти хвилин, перш ніж у повітрі почувся слабкий запах озону. Аскоунці з бурмотінням відступили назад, і Ферл відразу ж щось знову зашепотів на вухо своєму правителеві. Обличчя Великого Магістра закам’яніло. Він не ворушився.
Застібки були золотими.
Понієтс простягнув їх Великому Магістру, прошепотівши: «Ваше благоговіння», — але старий завагався й відмахнувся від них. Його погляд затримався на трансмутаторі.
Понієтс швидко заговорив:
— Джентльмени, це чисте золото. Справжнісіньке золото. Якщо ви хочете це підтвердити, то можете піддати його будь-якому відомому хімічному та фізичному аналізу. Його абсолютно неможливо відрізнити від золота природного походження. Так можна обробити будь-яке залізо. Не зашкодить ані іржа, ані помірна кількість легуючих елементів…
Понієтс говорив лише для того, щоб заповнити порожнечу. Він дозволив застібкам залишатися в простягнутій руці, і це золото свідчило на користь його слів.
Нарешті Великий Магістр повільно простягнув руку, і це змусило заговорити Ферла:
— Ваше благоговіння, це золото з отруєного джерела.
Понієтс заперечив:
— Троянда може вирости з бруду, ваше благоговіння. Торгуючи з вашими сусідами, ви купуєте в них найрізноманітніші товари, не цікавлячись, як вони їх виробляють — за допомогою ортодоксальних машин, що отримали благословення їхніх милосердних предків, чи за допомогою якоїсь злочинної дії, що зародилася в космосі. Сміливіше, я ж не пропоную вам машину. Я пропоную золото.
— Ваше благоговіння, — сказав Ферл, — ви не несете відповідальності за гріхи чужинців, які працюють без вашої згоди та відома. Але прийняти це дивне псевдозолото, що зроблене в гріховний спосіб у вашій присутності і з вашої згоди, означає образити живі душі наших святих предків.
— Але золото — це золото, — нерішуче сказав Великий Магістр, — і це лише плата за язичника, який засуджений за злочин. Ферле, ви занадто критично до цього ставитеся. — Але руку свою він забрав.
Понієтс сказав:
— Ви — сама мудрість, ваше благоговіння. Подумайте самі — відмовившись від язичника, ви нічого не втрачаєте стосовно ваших предків, зате, обмінявши його на золото, ви можете прикрасити усипальниці, де лежать їхні святі душі. І, звичайно ж, якщо це золото — зло саме по собі, коли таке можливо, то це зло обов’язково зникне в разі використання металу з такою доброчесною метою.
— Клянуся кістками мого прадіда! — вигукнув Великий Магістр з дивовижною пристрастю. Його губи розійшлися від пронизливого сміху. — Ферле, що ти скажеш про цього молодого чоловіка? Його твердження переконливе. Настільки ж, наскільки переконливі слова моїх предків.
Ферл похмуро відповів:
— Схоже, що так. Припустімо, що ця переконливість не є задумом Злого Духа.
— Зробімо навіть краще, — раптом сказав Понієтс. — Візьміть це золото як заставу. Розмістіть його на вівтарі ваших предків як жертву й тримайте мене протягом тридцяти днів. Якщо наприкінці цього періоду не буде ніяких доказів невдоволення — якщо не станеться ніяких лих, — то це, напевно, буде доказом того, що жертву прийнято. Що ще можна запропонувати?
І коли Великий Магістр піднявся на ноги, щоб побачити незгоду на обличчях своїх радників, жоден із них не проявив її. Навіть Ферл пожував кінчик свого рваного вуса й коротко кивнув.