Выбрать главу

На ньому був капелюх-дощовик, що відбивав краплі, розбризкуючи їх навсібіч від тіла. У Пелората, який стояв за межею досяжності бризок, такого захисту не було.

— Не бачу сенсу вам мокнути, Янове, — зауважив Тревіз.

— Волога мене не бентежить, любий друже, — із серйозним, як і завжди, виглядом мовив Пелорат. — Дощ легкий і теплий. Помітного вітру немає. А крім того, дозвольте процитувати стару приказку: «На Анакреоні роби як анакреонці». — Він указав на кількох геянців неподалік «Далекої зірки», які тихо спостерігали за ними. Вони стояли розрізнено, просто як дерева в геянському гаю, і на жодному не було капелюха-дощовика.

— Припускаю, — мовив Тревіз, — вони не зважають, бо вся решта Геї мокне. Дерева, трава, земля — усе мокне, і все це однаково частини Геї, разом із геянцями.

— Гадаю, в цьому є сенс. Невдовзі вийде сонце, і все швидко висохне. Одяг не зморщиться і не зсохнеться, не холодитиме, і оскільки тут немає непотрібних патогенних мікроорганізмів, ні в кого не буде застуди, грипу чи пневмонії. Тож нащо перейматися через дрібку вологи?

Тревіз добре бачив у цьому логіку, однак страшенно не хотів припиняти скаржитися, тож мовив:

— І все одно дощ під час нашого відбуття — це зайве. Усе ж таки дощ залежить від волі Геї. Тут не дощитиме, якщо Гея не схоче. Вона неначе виказує до нас неповагу.

— Можливо, — у Пелората трохи смикнулася губа, — Гея плаче від жалю, що ми летимо геть.

— Може, й так, але я цього не робитиму.

— Власне, — продовжував Пелорат, — припускаю, що землю в цьому районі потрібно зволожити, і ця потреба важливіша, ніж ваше бажання сонячного світла.

— Підозрюю, вам цей світ справді подобається? — усміхнувся Тревіз. — Навіть якщо на хвильку забути про Блісс.

— Подобається, — мовив Пелорат, неначе захищаючись. — У мене завжди було тихе впорядковане життя, і я думаю про те, як упорався б тут, де цілий світ працює над підтриманням тиші та впорядкованості. Усе ж таки, Ґолане, будуючи дім — чи цей корабель, — ми намагаємося створити ідеальний сховок. Обладнуємо його всім, що нам потрібно, лаштуємо так, щоб його температуру, якість повітря, освітлення й усе інше можна було контролювати та змінювати відповідно до смаків і потреб. Гея — це та сама жага до комфорту й безпеки, але поширена на цілу планету. Що в цьому поганого?

— Погано в цьому те, — констатував Тревіз, — що мій дім чи мій корабель сконструйовано, щоб пасувати мені. Це не я сконструйований, щоб пасувати йому. Якби я був частиною Геї, байдуже, як досконало планету продумано під мої потреби — я б серйозно переймався через той факт, що мене також продумують для неї.

— Можна посперечатися, що будь-яке суспільство формує населення, яке йому пасуватиме, — стиснув губи Пелорат, — і виробляє доречні в тому контексті звичаї, які надійно при­в’язують людину до задоволення його потреб.

— У суспільствах, які я знаю, можливо бунтувати. Є диваки, навіть злочинці.

— Вам хочеться диваків і злочинців?

— Чому б і ні? Ми з вами — диваки. Ми точно не типові мешканці Термінуса. Що ж до злочинців, це вже термінологія. І якщо злочинці — необхідна ціна за бунтарів, єретиків і геніїв, я готовий її платити. Я вимагаю, щоб мені дали заплатити цю ціну.

— Хіба злочинці — єдина можлива валюта? Не можна мати геніїв без злочинців?

— Геніїв і святих не буває без людей далеко поза межами норми, але ж у норми є не тільки один бік. Мусить бути якась симетрія. Хай там як, я хочу, щоб для мого рішення зробити з Геї модель майбутнього людства була краща причина, ніж планетарна версія комфортного дому.

— О мій любий товаришу, я не намагався вмовити вас удовольнитися вашим рішенням. Я просто поділився спостере…

Він затнувся. До них широкими кроками прямувала Блісс. Темне волосся було вологим, а одяг липнув до тіла й підкреслював нічогеньку ширину стегон. Вона підійшла й кивнула їм.

— Перепрошую, що затримала вас, — сказала, трохи віддихавшись. — Спілкування з Домом забрало більше часу, ніж я очікувала.

— Авжеж, — мовив Тревіз, — ви знаєте все, що знає він.

— Інколи річ у різниці тлумачень. Ми все ж таки не однакові, тож обговорюємо. Погляньте, — різкувато мовила вона, — у вас дві руки. Обидві — частина вас і здаються ідентичними, тільки одна є відображенням іншої. Однак ви не використовуєте їх однаково, правда ж? Дещо ви робите переважно правою, а дещо лівою. Різниця тлумачень, так би мовити.

— Вона вас підловила, — з очевидним задоволенням констатував Пелорат.

— Влучна аналогія, — кивнув Тревіз, — якби тільки годилася, а я в цьому зовсім не певен. Хай там як, чи це означає, що ми можемо піднятися на борт? Тут дощить.

— Так, так. Наші люди зійшли з корабля, і він в ідеальному стані. — Блісс із цікавістю позирнула на Тревіза. — Ви не мокнете. Краплі вас оминають.

— Так і є. Я уникаю вологи.

— Але хіба не приємно іноді змокнути?

— Безперечно. Але за власним бажанням, а не за бажанням дощу.

— Що ж, ваше право, — знизала плечима Блісс. — Весь наш багаж завантажено, тож ходімо й ми.

Вони втрьох рушили до «Далекої зірки». Дощ ущухав, однак трава була доволі мокрою. Тревіз збагнув, що ступає обережно, однак Блісс скинула туфлі, які тепер несла в руці, та пробиралася крізь траву босоніж.

— Це приємно, — мовила у відповідь на позирк Тревіза.

— Добре, — неуважно озвався він. Тоді з легким роздратуванням спитав: — Чому взагалі інші геянці там стовбичать?

— Вони записують цю мить, яку Гея вважає доленосною. Ви важливі для нас, Тревізе. Якщо ви зміните думку внаслідок цієї подорожі та вирішите не на нашу користь, ми ніколи не переростемо в Галаксію, а може, й не лишимося Геєю.

— Отже, я символізую життя і смерть для Геї — для всього світу.

— Ми в це віримо.

Тревіз рвучко зупинився та зірвав капелюха. У небі з’яв­лялися блакитні латки.

— Але зараз мій голос на вашу користь. Якщо ви мене вб’єте, я ніколи не зможу його змінити.

— Ґолане, — шоковано пробурмотів Пелорат, — це жахливі слова.

— Типові для ізолята, — спокійно мовила Блісс. — Ви мусите зрозуміти, Тревізе, що нас цікавите не ви як особистість і навіть не ваш голос, а правда, сутність справи. Ви важливі лише як провідник правди, а ваш голос — як вказівка на неї. Цього ми від вас і хочемо, і якби ми вбили вас, щоб не дати змінити думку, то всього-на-всього приховали б від себе правду.

— Якщо я скажу, що правда проти Геї, то ви всі тоді бадьоро згодитесь померти?

— Напевно, не зовсім бадьоро, але зрештою звелося б до цього.

Тревіз похитав головою.

— Якщо щось і переконає мене в тому, що Гея — це жах, який мусить зникнути, то це якраз те, що ви щойно сказали. — Він перевів погляд на геянців, які терпляче спостерігали (й, імовірно, підслуховували). — Чому вони так роззосередилися? І навіщо вам їх так багато? Якщо один із них спостерігає цю подію та зберігає у своїй пам’яті, хіба вона не буде доступна решті планети? Збережена в мільйоні різних місць, якщо ви так захочете?

— Вони спостерігають за нею кожен із різного ракурсу, і кожен зберігає її в трохи інакшому мозку. Коли всі спостереження буде вивчено, стане зрозуміло, що те, що відбувається, набагато легше осягнути із сукупності всіх спостережень, ніж із будь-якого з них окремо.

— Інакше кажучи, ціле більше за суму складників.

— Саме так. Ви збагнули фундаментальний сенс існування Геї. Як людська істота ви складаєтесь, може, з п’ятдесяти трильйонів клітин, однак як багатоклітинна особистість набагато важливіші, ніж сума індивідуальної важливості цих п’ятдесяти трильйонів. Із цим ви точно маєте погоджуватися.

— Так, — мовив Тревіз. — Із цим я погоджуюся.

Він ступив на корабель і на мить озирнувся — ще раз глянути на Гею. Короткий дощ надав атмосфері нової свіжості. Тревіз побачив зелений, квітучий, тихий, мирний світ; сад безтурботності, який розкинувся серед неспокою втомленої Галактики.