— Він придатний до життя?
— На поверхні — ні, але він не радіоактивний, узагалі, тож не є абсолютно непридатним. На ньому може бути життя — власне, він може повнитися життям під поверхнею. І, звісно, ви зможете визначити, чи це так, щойно ми достатньо наблизимося.
— Спробую, — знизала плечима Блісс. — Але чому ви раптом подумали спробувати супутник?
— Через дещо, що зробила Феллом, коли була біля пульта управління, — тихо мовив Тревіз.
Блісс зачекала, немовби дожидалася чогось іще, тоді знову стенула плечима.
— Що б це не було, підозрюю, ви не отримали б натхнення, піддавшись пориванню та вбивши її.
— Блісс, я не збирався її вбивати.
— Гаразд, — махнула рукою Блісс. — Хай буде так. То зараз ми рухаємося на Місяць?
— Так. З міркувань безпеки я лечу не надто швидко, однак якщо все минатиме добре, ми опинимося поблизу за тридцять годин.
6
Місяць був пустелею. Тревіз спостерігав, як під ними пропливала яскрава денна частина. То була монотонна панорама кратерних кіл і гірських ділянок із чорними в сонячному світлі тінями. Ґрунт трохи змінював колір, а місцями простягалися чималі рівнинні простори, перервані малими кратерами.
Поки вони наближалися до нічного боку, тіні видовжувалися й нарешті злилися. Деякий час позаду них під сонцем блищали гірські вершини, наче пишні зірки, значно яскравіші за своїх сестер у небі. Тоді вони зникли, і лишилося тільки тьмяніше світло Землі в небі під ними — великої блакитнувато-білої сфери, видимої трохи більше, ніж наполовину. Нарешті зореліт проминув і Землю, яка потонула за видноколом, тож тепер під ними простягався тільки безпросвітний морок, а вгорі — тьмяні порошинки зірок, що для Тревіза, який виріс на беззоряному Термінусі, завжди вже саме собою було дивом.
Потім попереду з’явилися нові яскраві зірки — спершу одна чи дві, тоді й інші, розширюючись, ущільнюючись та зрештою сходячись докупи. І водночас вони проминули термінатор, опинившись на денному боці. З диявольською величчю здійнялося сонце, і екран одразу відвернувся від нього та відокремив сяйво поверхні внизу.
Тревіз доволі добре розумів, що марно було сподіватися знайти якийсь прохід до населеної серцевини (якщо така існувала) самим лише оглядом цього абсолютно величезного світу.
Він обернувся до Блісс, яка сиділа поруч. Дівчина не дивилася на екран; власне, очі в неї були заплющені. Здавалося, вона похилилась у кріслі, а не сиділа в ньому. Замислившись, чи не спить вона, Тревіз негучно спитав:
— Вловлюєте щось іще?
— Ні, — прошепотіла та, дуже легко хитнувши головою. — Лише той непевний натяк. Краще відвезіть мене туди знову. Ви знаєте, в якому районі то було?
— Комп’ютер знає.
То було наче націлюватися, зсуваючись туди-сюди і зрештою знаходячи необхідну точку. Потрібний їм район досі був глибоко на нічному боці, і, окрім сяйва Землі доволі низько в небі, яке відкидало на поверхню примарний попелястий відблиск поміж тіней, нічого не можна було розрізнити, навіть попри вимкнене в кабіні пілота задля кращого огляду світло.
Підійшов Пелорат, тривожно стовбичачи в дверях.
— Ми щось знайшли? — хрипким шепотом запитав він.
Тревіз підняв руку, вимагаючи тиші. Він спостерігав за Блісс. Він знав, що сонячне світло повернеться на цю точку Місяця лише за кілька днів, але також знав, що для того, що намагалась відчути Блісс, світло будь-якого виду було несуттєвим.
— Це тут, — повідомила вона.
— Упевнені?
— Так.
— І це одне-єдине місце?
— Єдине, яке я вловила. Ми ж не були над усією поверхнею Місяця?
— Ми були над значною частиною.
— Що ж, тоді це все, що я вловила на цій значній частині. І тепер сильніше, ніби воно помітило нас, але й не видається небезпечним. Я відчуваю привітність.
— Упевнені?
— Таке в мене відчуття.
— Воно може фальшувати відчуття?
— Запевняю, я б помітила фальш, — із ноткою зарозумілості відказала Блісс.
Тревіз пробурмотів щось про надмірну самовпевненість, тоді мовив:
— Сподіваюся, ви вловлюєте розум.
— Я вловлюю потужний розум. От тільки… — І в голос її закралася химерна інтонація.
— Тільки що?
— Ш-ш-ш. Не заважайте. Дайте зосередитися. — Останнє слово вона вимовила самим лише порухом губ. Тоді з дещо захопленим здивуванням повідомила: — Це не людина.
— Не людина, — іще здивованіше вторував Тревіз. — Ми знову маємо справу з роботами? Як на Солярії?
— Ні. — Блісс усміхалася. — Це й не зовсім робот.
— Мусить бути або те, або інше.
— Ані те, ані інше. — Вона майже хихотіла. — Це не людина, але й не схоже на жодного робота, якого я визначала до цього.
— Я б хотів це побачити, — палко кивнув Пелорат, широко розкривши очі від вдоволення. — Це буде захопливо. Щось нове.
— Щось нове, — пробурмотів Тревіз, зненацька збадьорюючись сам, — і його череп ізсередини ніби осяяв спалах неочікуваного здогаду.
7
Вони спускалися на поверхню Місяця майже тріумфально. Тепер до них приєдналася Феллом, яка з невимушеністю дитини обіймала себе в нестримній радості, неначе й справді поверталася на Солярію.
Що ж до Тревіза, то розважливість підказувала йому, що це дивно. Земля, або ж те із Землі, що перебувало на Місяці, вдалося до таких заходів, щоб нікого до себе не підпускати, а тепер вдається до заходів, щоб привабити їх. Чи не могла мета в обох випадках бути однаковою? Чи не був це випадок «якщо не можеш змусити їх тебе уникати, приваб їх і знищ»? Чи не лишиться таємниця Землі недоторканною в будь-якому разі?
Однак ця думка потьмяніла й потонула в потоці радості, яка поступово поглиблювалася, що більше вони наближалися до поверхні Місяця. Проте поза нею Тревіз зумів учепитися за мить осяяння, яка наздогнала його якраз перед початком їхнього плавного спуску на поверхню супутника Землі.
Він ніби й не сумнівався, куди прямує корабель. Наразі «Далека зірка» летіла якраз над верхівками гірського кряжу, і Тревіз, сидячи за комп’ютером, не відчував потреби щось робити. Неначе їх із комп’ютером разом вели, і Тревіз відчував тільки величезну ейфорію від того, що з нього зняли тягар відповідальності.
Вони ковзали паралельно до поверхні, просто до стрімчака, який загрозливо вивищувався перед ними бар’єром та ледь виблискував у сяйві Землі та прожекторі «Далекої зірки». Тревіз, здавалося, до наближення перешкоди був байдужий, і анітрохи не здивувався, збагнувши, що частина стрімчака просто попереду раптом відпала — і перед ними відкрився коридор зі штучним освітленням.
Зореліт сповільнився майже до плазування, вочевидь, сам собою, і акуратно залетів в отвір, рушивши далі коридором. Отвір за ним зачинився, а попереду відчинився інший. Корабель пройшов крізь нього у величезну залу, що скидалася на порожнисті нутрощі гори.
«Далека зірка» зупинилась, і всі на борту охоче кинулися до шлюзу. Нікому з них, навіть Тревізові, не спало на думку перевірити, чи є зовні придатна для життя атмосфера, або ж бодай яка-небудь.
Однак там було повітря. Ним можна було дихати, і воно було приємним. Вони роззирнулися зі вдоволенням людей, що в якомусь сенсі повернулися додому, і лише за деякий час усвідомили, що на їхнє наближення ввічливо очікує чоловік.
Він був високий, із серйозним обличчям. Волосся кольору бронзи було коротко підстрижене. Чоловік мав широкі вилиці та сяйливі очі, а одяг його скидався на ілюстрації з книжок про стародавню історію. Він видавався міцно збудованим, не чужим фізичній активності, однак водночас у ньому вгадувалася деяка втома — неочевидна, непідвладна розпізнаванню чуттями.
Першою зреагувала Феллом. Із гучним криком, зриваючись мало не на свист, вона помчала до чоловіка, задихаючись та розмахуючи руками: