Габрієла пішла в двір і відчинила клітку. Кіт спав. Софрe вилетіла, сіла на гілку гуяви і заспівала для Габрієли. Яка дзвінка, яка весела пісня! Габрієла усміхнулася, кіт прокинувсь.
Про стільці з високими спинками
Важкі віденські стільці з високими спинками, чорні, різьблені, обтягнуті шкірою з візерунками, стояли тут, здавалося, лише задля того, щоб ними милувалися, але не для того, щоб на них сідали. Мабуть, на декого вони нагнали б холоду. Полковник Алтіно Брандан ще раз оглянув вітальню. На стіні — кольорові портрети полковника Раміро і його небіжчиці дружини — виробництво процвітаючої індустрії Сан-Пауло. Поміж портретами — дзеркало. В кутку — ніша зі статуями святих. Замість свічок — крихітні електричні лампочки: сині, зелені, червоні,— краса! На протилежній стіні — японські бамбукові циновки, до яких пришпилено поштові листівки, портрети рідних, гравюри. В глибині кімнати рояль, покритий чорною запоною з візерунками густо-червоного кольору.
Ледве переступивши поріг, Алтіно зустрів Жерузу, привітався з нею і запитав, чи дома полковник Бастос і чи зможе він на кілька хвилин прийняти його. Дівчина провела його в коридор, що розділяв вітальню на дві частини. Звідти він почув, як у будинку зчинилася метушня; гриміли віконні засуви, із стільців знімалися чохли, пішли в хід щітки і віники. Святкову вітальню відчиняли лише в урочистих випадках: у день народження полковника, в день, коли приступав до виконання своїх обов'язків новообраний префект, для прийому визначних політичних діячів з Баїйї, а також коли відбувався візит шанованого гостя. Жеруза з'явилася у дверях, запрошуючи Алтіно увійти:
— Заходьте, полковнику.
Полковник рідко бував у будинку Бастоса, як водилося, лише у свята, і зараз він знову, як завжди, захоплювався розкішною вітальнею — цим незаперечним свідченням багатства і могутності Бастосів.
— Дідусь зараз вийде… — усміхнулася Жеруза і пішла, схиливши голову. «Красуня, схожа на іноземку, надто білява, і шкіра в неї така біла, що здається голубуватою. Цей Мундіньйо Фалкан дурень. На біса розбивати з людьми глека, коли все можна так легко уладнати?»
Алтіно почув тихі кроки Раміро і сів.
— Оце так новина! Прямо таки чудо господнє! Чим я завдячую вашим відвідинам?
Вони потиснули руки один одному. Алтіно був збентежений виглядом старого: як він подався за ці місяці, відколи вони не зустрічались! Раніше Бастос нагадував стовбур міцного дерева, на якому роки не залишили жодного сліду і який байдуже реагує на вітри та бурі. Здавалось, Раміро управлятиме Ільєусом довічно. Тепер від попередньої могуті полковника залишився тільки владний погляд. Його руки ледь помітно тремтіли, плечі зігнулись, хода стала непевною.
— З кожним днем ви все молодшаєте, — збрехав Алтіно.
— Якщо слабість є молодістю… Ну, давайте присядемо…
Висока спинка стільця. Можливо, вона і красива, але незручна. Йому більше до смаку обтягнені синьою шкірою м'які крісла в конторі Мундіньйо Фалкана — в них прямо поринаєш, вони такі зручні, що не хочеться вставати з них.
— Вибачте мені недоречне запитання: скільки вам років?
— Вісімдесят три.
— Гарний вік. Дай вам боже ще довгих років життя.
— В нашому роду помирають пізно. Мій дід прожив до вісімдесяти дев'яти років. Батько — до дев'яносто двох.
— Я його пригадую.
До вітальні з кавою на таці увійшла Жеруза.
— Онучки вже стають дівками…
— Я одружився немолодим, так само як Алфредо й Тоніко. А то мав би вже правнуків і праправнуків.
— Правнук не примусить себе довго чекати. Коли внучка така красуня…
— Може бути, може бути…
Жеруза повернулась, взяла чашки і мовила:
— Дідусю, прийшов дядько Тоніко, питає, чи можна йому увійти.
Раміро поглянув на Алтіно:
— Що ви скажете, полковнику? У вас до мене конфіденціальна розмова?
— Від Тоніко у мене немає таємниць — адже він ваш син.
— Хай увійде…
Тоніко з'явився у жилетці і гамашах. Алтіно підвівся. Тоніко сердечно і палко його обняв. «От хитрун!» — подумав фазендейро.