— Дуже радий бачити вас у нашій господі, полковнику. Ви так рідко у нас буваєте…
— Я сільський мешканець, виїжджаю із Ріо-до-Брасо лише на випадок крайньої необхідності, окрім «Агуас-Кларас» ніде не буваю…
— Непоганий урожай цього року, полковнику, ви як гадаєте? — перебив його Тоніко.
— Дякувати богу. Ніколи ще не бачив стільки какао… Ось я і приїхав у Ільєус та й вирішив провідати полковника Раміро. Перекинуся з ним словом, поділюся своїми думками. На плантаціях ми вечорами сидимо і думаємо… А знаєте, як це буває,— починаєш думати, а потім і поговорити кортить.
— Я — сама увага, полковнику.
— Вам відомо, що в політику я ніколи не втручався. Лише раз це зробив, та й то тільки тому, що іншого виходу не було. Ви, очевидно, пам'ятаєте, тоді сеньйор Фірмо був префектом. Ви хотіли прибрати до рук Ріо-до-Брасо і призначити туди свою людину. Я тоді приїздив порадитися з вами…
Раміро пам'ятав цей випадок. Комісар поліції, його ставленик, звільнив помічника поліційного комісара в Ріо-до-Брасо, якому протегував Алтіно, і призначив на його місце капрала військової поліції. Алтіно приїхав в Ільєус і з'явився до Бастоса зі скаргою. Це було років з двадцять тому. Алтіно поставив вимогу, щоб капрала відкликали і повернули його протеже. Раміро згодився. Зміна влади відбулася без його згоди і відома в час, коли він був на засіданнях сенату в Баїйї.
«Я накажу відкликати капрала», — пообіцяв Бастос.
«Не звольте клопотатись. Він приїхав одним поїздом зі мною; схоже, що він боявся залишитись. Не скажу до пуття, в чім справа, я недостатньо поінформований, чув лише, що з ним трохи пожартували. Гадаю, йому не закортить повернутися в Ріо-до-Брасо. Слід просто звільнити його з цієї посади і знову призначити мого кума. Влада без сили не варта й ламаного шеляга…»
Так і зробили. Раміро пригадав неприємну розмову. Алтіно тоді погрожував розривом відносин, обіцяв підтримати опозицію. А що йому треба сьогодні?
— Сьогодні я приїхав знову. Можливо, що цього разу я пхаю свого носа туди, де мене не просять… Проповіді мені ніхто не замовляв. Але я сиджу на плантації і розмірковую над тим, що діється в Ільєусі. Навіть коли ми уникаємо справ, вони самі нагадують про себе. Адже, зрештою, всі витрати по політиці беруть на себе фазендейро, які живуть на плантаціях і збирають какао. Ось це мене і турбує…
— А як ви розцінюєте сьогоднішнє становище?
— Я вважаю його тривожним. Ви завжди користувались цілком заслуженою повагою в Ільєусі і вже багато років очолюєте політичну боротьбу. Хіба хто зможе заперечити це? В кожному разі не я, помилуй боже.
— Проте дехто все ж таки заперечує. Щоправда, не з тутешніх мешканців, а іноземець, який прибув до Ільєуса невідомо чого. Його брати, люди пристойні і порядні, вигнали його із своєї фірми, вони навіть бачити не хочуть цього заброду. Він приїхав у Ільєус, щоб розколоти те, що було єдиним, розділити те, що було неподільним. Якщо Капітан виступає проти мене, це зрозуміло, я боровся проти його батька і домігся його усунення від справ самоврядування. Капітан по-своєму має рацію, тому я завжди рахувався з ним і не переставав його поважати. Але цьому сеньйору варто було б задовольнятися грошима, які він заробляє, і не втручатися не в свої справи.
Алтіно запалив скручену з кукурудзяного листка сигарету і знову поглянув на лампочки в ніші, де стояли скульптури святих.
— Гарне освітлення. У нас дома теж є скульптури святих. Господиня в мене богомільна і переводить страшенно багато свічок. Я накажу і в нас провести електрику… Ільєус — край іноземців, полковнику. А хто такі ми самі? Ніхто з нас не народився тут. Але візьмемо корінних мешканців Ільєуса — хто вони такі? За винятком Доктора, людини освіченої, решта — потолоч, не варті доброго слова. Отже, можна твердо стояти на тому, що ми перші грапіуни. А наші діти — ільєусці. І коли ми прибули в ці жахливі ліси, хіба старожили не могли сказати, що ми чужоземці?
— Я не думав вас образити. Я знав, що ви продали йому своє какао, але не знав, що ви друзі, тому був відвертим. Проте я не беру своїх слів назад. Що сказано, те сказано. Не порівнюйте себе з ним, полковнику, не порівнюйте і мене. Ми приїхали сюди тоді, коли тут ще не було нічого. Це зовсім інша розмова! Скільки разів ми ризикували життям, скільки разів дивом уникали смерті! Більше того! Скільки разів ми змушені були чинити вбивство? А виявляється, це нічого не варто? Ні, не порівнюйте себе з ним, полковнику, і не порівнюйте мене, — голос старого завдяки напруженню волі перестав тремтіти і знову набув колишнього сталевого відтінку. — Хіба він ризикував життям? Він приїхав з грошима, обладнав контору, купує і експортує какао. Хіба йому загрожувала смерть? Тож хто дав йому право порядкувати в Ільєусі? Ми своє право завоювали.