— А я і не думаю. І зовсім не хочу з ним жити. Навіть коли…
— Тебе так любить полковник та й суддя теж. А сеньйор Насіб прямо душі не чує…
— Не знаю, чому… — Габрієла посміхнулася. — Сеньйор Насіб такий гарний. Весь час дає мені подарунки. Навіть занадто вже… Адже ж він не старий і не потворний… Навіщо ж стільки подарунків? Він і так мені дуже… подобається…
— Не дивуйся, коли він запропонує тобі стати його дружиною…
— А яка в цьому потреба? Навіщо йому це? Я і так…
Насіб помітив, що один зуб у Габрієли зіпсувався, і послав її до лікаря поставити золоту коронку. Він сам вибрав дантиста — худого старигана з портової вулиці, тому що згадав Осмундо і Сіньязінью. Двічі на тиждень після того як Габрієла відсилала в бар таці із закусками і готувала обід для Насіба, вона відвідувала дантиста, одягнувши свою бумазейну сукню. Зуб уже було запломбовано, і Габрієла навіть жалкувала, що лікуванню настає кінець.
Похитуючи стегнами, вона йшла містом і роздивлялася вітрини; на вулицях було багато людей, і чоловіки часто зачіпали її, коли проходили поряд. Чимало з них загравало з нею, говорили люб'язності. Одного разу вона бачила сеньйора Епамінондаса, який міряв тканину за прилавком. Інколи Габрієла зупинялася біля бару, переповненого в години аперитиву. Насіб гнівався:
— Чого ти прийшла?
— Щоб побачитись…
— З ким?
— З сеньйором Насібом…
Більше вона могла вже нічого не казати. Насіб танув. Старі діви дивилися на Габрієлу, чоловіки теж, а падре Базіліо, виходячи з церкви, благословляв її:
— Благословить тебе Господь, моя ієрихонська трояндо.
Габрієла не знала, що це за троянда, але слова падре Базіліо звучали красиво. Вона любила дні, коли треба було йти до дантиста. В його приймальні вона мала час на роздуми. Сеньйор полковник Мануел дас Онсас, — яке дивне і смішне прізвище, — суворий старий, надіслав їй записку: якщо вона бажає, він запише на її ім'я в нотаріальній конторі уже засаджену плантацію какао. Запише чорним по білому… Плантація… Якби сеньйор Насіб не був таким гарним, а полковник таким старим, вона погодилась би. Звичайно, не для себе, навіщо їй плантація? А для кого ж? Їй вона не потрібна… Габрієла подарувала б плантацію Клементе, адже він так хотів… А де вій зараз, Клементе? Все ще на плантації батька тієї вродливої дівчини, що гуляє з інженером? Не гаразд, що фазендейро відшмагав бідолашну нагайкою. Що вона такого вчинила? Якби у Габрієли була плантація, вона подарувала б її Клементе. Як би це було чудово… Але сеньйор Насіб, мабуть, не зрозумів би… Ні, вона не залишить його без куховарки. Якби не це, вона погодилась би. Старий був потворним, але він майже увесь час проводив на плантаціях, і Насіб міг би часто приходити до неї, втішати її і пестити… Скільки можна було роздумувати над різними дурницями? Інколи це було приємно, інколи ні. Думати про покійників, взагалі про сумне, вона не любила. Але бувало, що вона думала і про це. Про тих, хто вмер під час подорожі, і про дядька також. Бідолашний дядько, він бив її, коли вона була малою. Лягав до неї в постіль, коли вона була ще дівчинкою. Тітка рвала собі коси, лаялась, він бив її, штурхав ногами. Але він не був поганим, просто бідність не давала йому можливості стати добрим. Думати про веселе — це інша річ, це вона любила. Згадувати танці на плантаціях, коли босі ноги вибивають дрібушки на землі. Пригадувати розцвічене вогнями місто, де вона мешкала, коли померла тітка, будинок, в якому було стільки самозакоханих панів, Бебіньйо. Це було приємно.
Чому воно так, що є люди, котрі говорять лише про сумне? Що може бути дурнішого?.. Інколи дона Армінда вставала вранці з лівої ноги: тоді вона згадувала про різні печалі, незгоди, хвороби і ні про що інше не могла говорити. Коли ж вона прокидалася в доброму настрої, то гомоніла з таким задоволенням, немовби розмови були для неї хлібом насущним, до того ж з маслом, і, з усього видно, дуже смачним. Вона лепетала про що завгодно, а найчастіше про пологи і немовлят. Це було цікаво.
Зуб вилікували — який жаль! — і поставили золоту коронку. Сеньйор Насіб — святий, він заплатив дантисту, хоча вона й не просила про це. Святим він був ще й тому, що дарував їй так багато подарунків. Але навіщо?
Коли він бачив її в барі, одразу ж гнівався. Ревнує… От дивак…
— Ти що тут робиш? Іди додому…
І вона йшла. В своїй бумазейній сукні, в туфлях, панчохах, у всьому іншому. На майдані, навпроти церкви, діти співали, побравшись за руки. Доньки сеньйора Тоніко були такі біляві, що їхні коси видавались лляними. В хороводі кружляли сини прокурора, чийсь хлопчик з хворою рукою, кремезні хлопчаки Жоана Фулженсіо, названі діти падре Базіліо. А посеред кола танцювало і співало негреня Туїска: