— Туїско!
Негреня не почуло. Спектакль був сумним: бідолашного клоуна кидає зрадлива дружина. Але траплялися і веселі місця; коли всі сміялися, сміялася і Габрієла, плескаючи Туїсці. Раптом вона відчула на потилиці подих чоловіка і почула голос:
— Що ви тут робите, серденько?
Поруч з нею стояв сеньйор Тоніко.
— Я прийшла подивитися на Туїску.
— А коли Насіб дізнається?
— Він не дізнається… Я не хочу, щоб він дізнався. Він такий гарний.
— Не турбуйтеся, я не скажу.
Як швидко все закінчилося, а було ж так цікаво!
— Я проведу вас…
Біля входу він сказав (ох, і зух цей сеньйор Тоніко!):
— Ходімо через Уньан, перейдемо пагорбом, щоб не проходити повз бар.
Вони йшли швидко. Потім зникли ліхтарі, а сеньйор Тоніко все говорив, і голос у нього був такий вкрадливий. Він найвродливіший чоловік у Ільєусі.
Про кандидатів і водолазів
Протягом кількох місяців видовище це повторювалось майже щоденно, і все ж мешканцям Ільєуса не набридало милуватися водолазами. В скафандрах з металу і скла вони здавалися істотами з іншої планети, що висадилися в бухті. Вони занурювались у воду там, де річка впадала в море. Спершу все місто виходило до причалів біля пагорба Уньан, щоб побачити їх ближче. Дії водолазів, їхній спуск під воду, робота нагнітальних помп, вирування води, повітряні бульби, що піднімаються з глибини, — все це супроводжувалось вигуками.
Прикажчики полишили крамниці, вантажники — мішки з какао, куховарки — каструлі, швачки — шитво, Насіб — свій бар. Були й такі, що наймали човни і цілоденно кружляли навколо буксирів. Головний інженер, червонощокий парубок (Мундіньйо попрохав міністра надіслати на цей раз неодруженого фахівця, аби уникнути неприємностей), викрикував накази.
Дона Армінда жахалася при вигляді чудовиськ у скафандрах.
— І чого тільки не повигадують! Адже, коли я розповім про це небіжчику чоловіку під час сеансу, він назве мене брехухою. Не дожив, бідолаха, а то сам би переконався.
— Та і я ніколи б не повірила, якби не бачила на власні очі. Треба ж таке — опускатися на морське дно… Ніколи б не повірила, — признавалася Габрієла.
Люди юрмилися на причалі Уньан, на осонні, а сонце припікало з кожним днем все відчутніше. Збирання врожаю підходило до кінця, какао сохло в баркасах і в печах, наповнювало склади експортних фірм і трюми пароплавів компаній «Баїйяна», «Костейро», «Ллойд». Коли один з цих пароплавів заходив у порт або залишав його, буксири і драги відпливали вбік, звільняючи прохід, але потім знову поверталися на місце — роботи провадились прискореними темпами. Водолази були найпомітнішою сенсацією року.
Габрієла розповідала доні Армінді і негреняті Туїсці:
— Кажуть, що на дні моря краще, ніж на землі. Там все є: і пагорб більший від Конкісти, і різнобарвні риби, і підводні луки, де вони пасуться, і сад з квітами кращий, ніж сад префектури. Там є навіть дерева та інші рослини, є місто. І затонулий пароплав.
Негреня Туїска висловило сумнів:
— По-моєму, там лише пісок та затонулі дерева барауна.
— Дивак ти. Я ж маю на увазі глибокі місця, що знаходяться далеко від берега. Мені це розповідав один юнак, студент, він читав багато книжок і знав геть все на світі. Я була служницею у їхньому будинку. Він мені багато чого розповідав.
Габрієла усміхнулася.
— Який збіг обставин! — вигукнула дона Армінда. — Я нещодавно бачила уві сні юнака, що стукав у двері будинку сеньйора Насіба. В руках він тримав віяло, затуляв ним обличчя і запитував про тебе.
— Тіпун вам на язик, доно Арміндо! Невже це віщий сон?
Увесь Ільєус цікавився станом робіт у порту. Не лише водолази, але й драги викликали захоплення і здивування. Вони вигрібали пісок, поглиблювали дно бухти, прокопували і розширювали проходи. Шум, яким супроводжувалась їхня робота, скидався на гуркіт землетрусу, немовби ці машини перевертали саме життя міста, назавжди змінюючи його.