Габрієла

— Тобто як це навіщо?

— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?

— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.

— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене. — Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.

— Але ж, Габрієло…

Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.

Він ледве спромігся вимовити:

— Ти не любиш мене…

— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.

— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?

— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.

— А яка твоя мета?

— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.

Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:

— Все це не варте уваги, Клементе.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Самотність Глорії

(що зітхає у своєму вікні)

Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма…

(Із статті Доктора в «Діаріо де Ільєус»).

Скарга Глорії

Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть же, прошу вас, мені,
Кому згоріть на тім вогні?
Ні в чим відмови я не знаю —
Полковник все мені дає:
Найкращі в місті меблі маю,
Шовкові сукні в мене є.
Та що для мене сукні пишні,
Сатин, атлас і оксамит,
Коли десь щастя заблукалось
І не приходить ні на мить?
Мене рятує парасолька
Від сонця променів щочас,
А хто ж вогонь отой погасить,
Що в серці й досі не погас?

В крамницях кращих я купую
Все за полковника платню,
А де ж мені добути ліків
Проти сердечного вогню?

На Глорію, прислугу втіхи,
Усім поглянути кортить,
Коли б же люди тільки знали,
Як важко в світі цьому жить!
Багатому належу діду,
Мене за гроші він трима,
Та він бува зі мною рідко,
І мушу спати я сама.
В моїх очах завжди утома,
І губи спрага обпіка,
Невже ж мене не приголубить
Міцна коханого рука?
Того багаття не погасить
Тонке голландське полотно,
На зміну мук безмовний місяць
Все поглядає у вікно.
Так на постелі одинокій
Мене терзає чорна мла;
І ночі схожі між собою,—
Така ж сьогодні, як була.
Кому страждання оповісти?
Шукати в кого співчуття?
Хіба до місяця звернутись,
Що добре зна моє життя?
Мені б студента з ледь помітним
Пушком, де вусам ще рости,
Мені б солдата у мундирі
Зустріти б, господи, прости…

І хай вони хоча б краплину
Кохання в дар дали мені,
Потамували люту спрагу,
Погрілись на крутім вогні.
Своїх дверей не замикаю,—
Ну де ж ви, любі? Де ви? Де?
Всю ніч очей я не змикаю,
Аж поки сонечко зійде,
Я за кохання крапелину
Віддам усе, що тільки є,
Аби хоч раз вночі побачить,
Що ліжко не пусте моє!

Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть, же, прошу вас, мені:
Кому згоріть на тім вогні?

Про спокусу у вікні

Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання:

— Ганьба!

— Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути…