— Ангел доброти і демон відрази… — говорив про неї Жоан Фулженсіо, коли хто-небудь дорікав полковникові за те, що він залишає дружину самотньою і надто рідко навідується в Баїйю. Але й тоді, коли родина полковника жила в Ільєусі — в будинку, де тепер влаштувалася Глорія, — у нього завжди були полюбовниці, чиє житло і їжу він завжди оплачував. Інколи, приїхавши з фазенди, він, не злазячи з коня, прямував у свій «філіал», навіть не привітавшися з родиною. Вони були його примхою, його радістю, ці мулаточки в розквіті літ, які належали йому.
Як тільки діти досягли гімназичного віку, він перевіз родину до Баїйї, а сам, приїжджаючи до Ільєуса, зупинявся в будинкові утриманки. Там він зустрічався з друзями, обладнував різні справи, сперечався про політику, розлігшись у гамаку і смакуючи дорогу сигару. І коли син приїздив до Ільєуса чи на фазенду під час канікул, йому доводилося розшукувати батька в коханок. Полковник звик заощаджувати у власних витратах кожний мідяк, але щедро платив полюбовницям, йому подобалося бачити їх розкішно одягненими, а кімнати їхні умебльовані найкращими меблями. Він ні в чому їм не відмовляв.
До Глорії чимало жінок користувалися щедротами полковника, причому, як велося, захоплення полковника тривало недовго. Його коханки переважно сиділи вдома, рідко виходили на вулицю, жили самотньо, оскільки їм було заборонено підтримувати знайомства і приймати гостей. Полковник зажив слави неперевершеного ревнивця.
— Я не люблю утримувати жінок, якими користуються інші…— пояснював він, коли з ним розпочинали розмову на цю тему.
Майже завжди першими кидали його жінки, не витримуючи умов життя полоненої, нагодованої, гарно вдягненої рабині. Деякі потрапляли згодом до будинків розпусти, інші поверталися на плантації, а одну забрав із собою до Баїйї комівояжер. Бувало й так, що коханка набридала полковникові, йому хотілося чогось нового. В таких випадках майже завжди він знаходив на своїй або на сусідній фазенді гарненьку мулатку і виганяв попередню коханку, щедро розрахувавшись з нею. Для однієї утриманки, що прожила з ним понад три роки, він придбав корчму на вулиці Сапо. Час від часу він провідував цю жінку, розмовляв з нею, цікавився справами. Про коханок полковника Коріолано розповідалося чимало історій.
Одна історія — про Шікінью, дуже молоденьку і скромну дівчину, — стала повчальною. Шістнадцятирічну дівчинку, яка, здавалося, боялася всього на світі, худеньку, слабеньку, з лагідними величезними очима, полковник виявив у себе на плантації і, привізши до міста, поселив у будинку на околиці. Приїжджаючи до Ільєуса, Рібейро завжди зупинявся в неї. Полковникові було вже майже п'ятдесят, і все ж він сам — такою скромною і несмілою здавалась Шікінья — купував для неї туфлі, тканини й парфуми. А вона, в найінтимніші хвилини, шанобливо називала його сеньйором і полковником. Коріолано був у захопленні.
Студент Жука Віана, що приїхав на час канікул додому, побачив Шікінью в день церковного свята. З того часу він почав блукати по напівтемній вулиці біля її дому, хоча друзі й попереджали його про небезпеку: до коханок полковника Коріолано ніхто не залицяється, полковник жартів не любить. Жука Віана, студент другого курсу факультету права, що мав славу хороброго хлопця, стенув плечима. Його зухвалі вуса, елегантний костюм і любовні клятви перемогли скромність Шікіньї. Вона стала відчиняти вікно, яке майже завжди було зачинене, коли фазендейро не ночував дома, а якось вночі відчинила й двері. З того часу Жука став компаньйоном полковника в ліжку дівчини. Компаньйон без капіталу і обов'язків, він мав найбільший зиск з пристрасті й запалу, про який стало невдовзі всім відомо і про який загомоніло все місто.