Выбрать главу

Гадаю, вас не цікавить опис невеликої сутички, що відбулась між нами. Словом, легко поранений Кларк покірно ліг на підлогу і чемно дав зв’язати себе тими ж мотузками, якими раніше був зв’язаний я. Я таки переміг.

Вас цікавить, що діялося далі?.. А далі потяглися довжелезні години нестерпного чекання. Дорого дісталися вони мені — я тоді посивів. Усі мої зусилля вибратися з того каземату були марні, і ми з американцем сиділи там, як миші в пастці, аж доки лейтенант Мамиченко таки розшукав нас, а дивізійні слюсарі вирізали автогеном отвір у броньованих дверях.

На майора Кларка чекала прикра несподіванка: Радянська Армія перейшла в наступ на день раніше визначеного строку, і Крейцвальд одразу ж захопив наш повітряний десант.

Старий шкарбун Кребс не збрехав: уся територія дослідного інституту телемеханіки справді була замінована. І кнопки чорної скриньки справді вмикали спускові важельки “пекельних машин”.

Усе передбачив хижий садист. І машини його справді були бездоганні, як на той час. Не врахував він тільки дрібниці. Один його помічник, знаючи, що Крейцвальд незабаром потрапить до рук радянських солдатів, вимкнув струм у секретній мережі. Цим він врятував життя кільком десяткам людей у підземних майстернях, а також і мені.

Чоловік замовк, лукаво посміхаючись. Він знав, що на нього посиплеться злива запитань.

— А що з американцем? Його повісили? — вигукнув один з хлопчаків.

— А чи знайшли креслення “мислячої машини”? — запитав інший.

— А як дізналися, де ви є?

— А де тепер отой об’єкт “Ікс” — у американців?

Чоловік помовчав, тоді сказав:

— Американця ми передали союзному командуванню, а там були хапуги не кращі за Кларка. Ніхто його й пальцем не зачепив… Оце нещодавно ми зустрілися з ним у Лондоні. Він удав, що не впізнає мене…

Всі Кребсові папери, разом з його діючими моделями, ми передали у відповідні технічні інстанції. Тоді я не був фахівцем з автоматики і думав, що Кребс справді вигадав щось надзвичайне. Але коли після демобілізації я зацікавився цією справою, то… — чоловік посміхнувся, зневажливо махнув рукою. — Ми знайшли всі креслення й розрахунки Кребсової так званої “мислячої машини”. Як на той час, це було грандіозно: десять тисяч надмініатюрних радіолампочок, кілька десятків електродвигунів, п’ять дизельних турбогенераторів загальною потужністю вісімдесят тисяч кінських сил. Уся споруда, обладнана гусеницями, важила б сім тисяч тонн, коштувала б сотні мільйонів доларів, була б повільною, неповороткою і легковразливою… А “мислити”… Вона могла “мислити” хіба як друкарська машинка чи арифмометр — тільки дуже складної конструкції… Кребс пішов хибним шляхом. Але він, безперечно, був обдарованим конструктором: адже його автомати побудовані ще до того, як народилась кібернетика…

Чоловік замовк. А в оксамитово-чорному небі над лісом, над луками, над усією планетою, повільно пливла яскрава зірочка — свідчення безмежної сили людського розуму.

Пролісок

Море кипіло.

Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.

Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.

Отут в Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.

— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.

— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?

Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.

Мішка не було.

З мовчання дівчини чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив рух, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув: