— Ходімо…
Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.
На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?.. Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!
— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!
Шторм ще посилився. Вітер вже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалась.
— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.
Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.
В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.
— Чого це вони сюди внадились? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.
— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…
Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалось, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак, його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.
Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податись.
— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.
Нільсен промовчав.
— Підемо лісом, тату?
— Так.
До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалась майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.
І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озирались на всі боки.
— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?
Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.
Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів:
— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!
Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.
Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулась, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.
— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?
— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.
— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.
— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутись до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…
Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців… Так от чому літак кружляв над лісом!.. Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.
— Кепська справа… — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?