У кількох метрах зняв широкополий бриль і схилив голову у покорі й відданості садівник. У руках мітла. Шернер усміхнувся і кивнув головою, ніби дякував за троянди.
— Айзпуте, Прієкуле! — назвав водієві пункти, куди збирався їхати, Шернер, недбало махнув рукавичкою.
5
Гауптштурмфюрер Вундерліх, похиливши голову, ледве йшов до свого «опеля», в якому сиділи водій машини і Кротов, котрого нікуди не хотілося відпускати від себе вже по одній тій причині, що той знав віч-на-віч російського радиста, чиї діяння сидять у печінках ось уже десять місяців.
— Щось ви не в настрої, гер гауптштурмфюрер! — насмілився зауважити Кротов.
— Треба було тобі ще зимою стріляти, не в розвідника, одягненого в уніформу німецького лейтенанта, а в радиста! — просичав Вундерліх.
— Діждеться свого і радисті — впевнено заспокоїв Кротов шефа.
— Ви почали з тією групою війну, вам її і закінчувати, І якнайшвидше! — процитував Вундерліх Шернера. — Такий наказ командуючого!
— Теж мені невидаль — цей молодший сержант із запасного, радист! — сплюнув Кротов. — Не добили його під Псковом, під Алуксне і Цесісом — доконаємо тут. Нікуди вони від нас не дінуться, гер гауптштурмфюрер! У Курляндії скільки дивізій німецьких військ. Тисячі нашого брата, котрий ненавидить більшовиків. Тут скоро скрізь будуть лінії оборони! Як можна розвернутися у таких умовах? Тиждень, другий — і хана.
Поблизу «опеля» підмітав високий, сутулий, у брилі садівник. Мітла монотонно шкрябала по усланій валунами стежці, біля якої стояло авто гауптштурмфюрера. Це дратувало Вундерліха, і він вигукнув:
— Замітатимете, коли ми поїдемо!
Садівник розвів руками, відставивши мітлу, немов на караул, утверджуючи цим жестом, що не розуміє по-німецькому.
— Шкребеш тут, як ножем по серцю! — втрутився Кротов. — Геть звідси!
«Гадаєте, мені приємно дивитися на ваші фашистські пики? — подумав садівник. — Та доведеться. Племінник Август просив стежити за вами. Легко сказати: стежити. А що я можу вистежити? На свої зібрання генерали не запросять…» — І потупив погляд, боячись зустрітися з очима гауптштурмфюрера. Однак по недовгій паузі садівник таки сказав російською мовою, звернувшись до Кротова:
— Ця дача — реліквія вільної Латвії, й мені не хотілося, Щоб у саду, на подвір'ї було сміття.
Такі слова сподобалися Вундерліху, і він байдужо махнув рукою.
«Опель» покинув охайне й затишне подвір'я вілли командуючого.
Садівник пішов до липової алеї, що вся золотилася в променях жовтневого сонця і листя. А скільки таких лип посаджено у Ризі? Август смів ще й ображати його, колишнього червоного латиського стрільця, сказавши, що рідний Дядя прислужується генералам і буржуазії, доглядаючи дерева. Що тямить Август у житті? Рига уже визволена Червоною Армією, у лавах якої був і латиський корпус. І липи, і дуби у парках, на вулицях пломеніють уже сьогодні у Ризі не для німецьких генералів, а для людей, для народу, бо загарбники приходять і відходять, а липи, дуби, сосни залишаються як вірні друзі трудящих. Залишаються, прикрашаючи зелену землю Латвії.
А ось під Каховкою, під Перекопом восени земля не зелена, а сіра. Червоний латиський стрілець Єдуард Єрмуш зупинився під розлогою липою, гілки якої від найменшого подиху ронили листя. Один листочок упав на плече Едуарду Робертовичу, та довго не втримався і впав на землю. «Яка краса — липи, дуби, трава на землі!..»
Він дивився незрушним поглядом на крони дерев, що палахкотіли, й думав про юність свою. Якраз минуло двадцять п'ять літ, як латиську стрілецьку дивізію за вказівкою вождя революції Володимира Ілліча Леніна перекинули із Західного на Південний фронт. На станції Новля під Брянськом, готуючись до боїв з денікінською армією, стрільці латиської дивізії й подружилися з бійцями бригади червоних козаків. Скільки було пройдено верст! Як у тій пісні: «Иркутск и Варшава, Орел и Каховка — этапы большого пути…» Біля хутора Преображенки пролунала команда: «Шаблі наголо!..» А потім над строєм, зливаючись із тупотом копит, пролунало «ура!». Мчав на своєму коні і Едуард. І раптом його неначе степовим вихором знесло з коня. То вдарив у груди осколок снаряда. Стрілець упав. Спробував підвестися. Та не зміг. Осколок стирчав у ребрах і завдавав тяжкого болю.
«Тут, у цьому сірому, випаленому сонцем Таврійському, степу, я і загину», — подумав тоді. А зараз, через 25 літ, зринула в пам'яті мелодія й слова іншої незабутньої пісні: