— Нехай робить! — повторив уголос Кудрявий, звернувшись до парашутистів. — Почекаємо…
І це — чекання для Галки, якого ніколи ще не зазнавав.
Хвилина чекання у Галки особлива, як у гравця в шахи, котрий відчував, що в цій заплутаній ситуації є вихід, а ось якими саме ходами треба діяти, не знає. Не знайде той хід — програє, та ще й осміють його. Знайде, виграє — утвердить себе як радиста групи, з яким можна йти на серйозні завдання.
«Таки, мабуть, я сів у калюжу! Не варто було афішувати свою затію. Але ж треба спробувати! Заради діла, а не в ім'я спортивного інтересу!» Галка журив себе і водночас заспокоював. Тут же пригадав: «Лейтенант Петро у землянці жде моїх трьох пострілів, якщо вийде по-моєму. Він вірить. Жде цих пострілів, як ліків для своїх ран. Скоріше б Петю відряджали в госпіталь! Скоріше б сюди приходила наша армія… Прокляття! То дайте відповідь, хоча б заради Петра! Ну, класні оператори! Розвішали там свої вуха!»
Та він зараз не розумів, що думка, як і радіохвиля, блискавкою спалахує у голові. Адже відколи востаннє вистукав свій позивний, минуло кільканадцять секунд. А йому на морозі було вже жарко. Скинув навіть шапку, ні на що не надіючись. «Мабуть, я не правий? Та й чому це донині ніхто із спеців не довів, що можна працювати на віддалі триста і більше кілометрів з мізерними антенами?» Не підводив голови, боявся зустрітися з очима Кудрявого і товаришів по групі.
Раптом на приймальній хвилі ніби загуло, як це буває, коли вмикається потужна радіостанція, а потім… Потім несміливо, як і п'ять хвилин тому, хрипко просигналило три латинські літери, які були позивним Центру.
Так. Цього разу Центр його теж почув, але тільки на три бали з мінусом. Двадцять хвилин тому на три з плюсом. Різниця невелика. Галка передав навушники Кудрявому.
Той здивовано, з хвилюванням запитав:
— Вони?
— Так.
— А як тебе чують?
— На три з мінусом… Та що той мінус значить у переповненому сигналами ефірі? В цю мить з мінусом, в іншу з плюсом! Головне, я зможу передавати радіограми з луків, з боліт, а не з пагорбів і ось з такими антенами! Могорич, Кудрявий! — збуджено заговорив Галка.
Галка не встиг застебнути пряжки на упаковці рації, як до парашутистів підійшов у бойовій екіпіровці командир партизанського полку і сказав:
— Німці ідуть цепом. З того боку, звідки прийшли ви, — показав на Сокола й Івана, — з нашими. Забажалося їм розгромити ваш десант. Дві наших роти вже зайняли оборону. Не турбуйтеся. Впораємося без вас. Ті сволочі зовсім глузду позбулися і йдуть на рожон. Їм і невтямки, що у нас тут і блокгаузи, і дзоти, і окопи — справжня лінія «Мажіно». Я служив начальником застави і знаю, як треба утримати оборону не лише проти регулярних військ, а й проти «котів» і карателів! — Він зиркнув на сонце. — За годинку вечорітиме, а вечір, ніч — наші союзники!
— У нас же автомати! Підемо. Хіба що радистів залишимо! — рішуче сказав Сокіл.
— Я тут командир! І нікуди ви не підете! Скінчиться бій, і Кудрявий врочисто передасть секретареві Псковського райкому партії пакет від секретаря ЦК ВКП(б) товариша Жданова й командуючого генерала Говорова про нагородження нас, партизанів, серед яких будуть імена бійців і командирів, які зараз битимуться з карателями. Всі люди знають, з чим ви прилетіли сюди, і стоятимуть, як леви. А зараз я піду на командний пункт…
Командир полку ще підняв обидві руки, ніби стримував натовп, і сказав Кудрявому:
— Ви ж наші гості. За ваше життя ми зараз відповідаємо. Досить з вас і того, що трапилося вночі.
— Ситуація, браття-кролики! — промовив Кудрявий, коли командир полку пішов. — Якщо німців батальйон, то у партизанському полку теж не більше трьохсот чоловік. Це ж не стрілецький полк, а звичайний партизанський загін.
— Усе залежить від того, як битиметься цей загін, — сказав старший лейтенант Іван. — Незручно все-таки… Підемо ми хоч утрьох.
— Так. Я з Галкою і Коропом залишуся! — погодився Кудрявий.
Сокіл, Орел і старший лейтенант Іван побігли до лінії оборони. Там лунали постріли з гвинтівок. Та ось задудоніли дружно і кулемети, автомати. Забабахкали перші міни, на які натрапили карателі. Огризалися у відповідь на партизанський вогонь німецькі автомати. Та їх одразу ж заглушували кулемети. Від стрілянини, що луною котилася по лісу, здригалося сонце, ховаючись за стовбури дерев, за гілляччям, з якого сипався від вибухів і пострілів сніг.
Галка сидів задуманий, мовчазний. От і довелося йому тримати перший зв'язок уже під акомпанемент бою з карателями Билося тривожно серце. На фронті теж доводилося працювати на рації під вибухи снарядів, мін, бомб, під тріскотняву автоматів і залпи гармат. Але тоді за спиною радиста були свої позиції, санчастина, одне слово, своя територія. А тут… Пригадав, як попереджували його, що у фашистському тилу є ще й такий засіб боротьби, як власна куля у серце в разі тяжкого поранення. У цьому теж відмінність від фронту.