Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.
— Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… — говорив Кудрявий, загинаючи пальці. — Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!
— Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! — підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. — Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов'ян! — Він помітив на обличчі в Галки здивування. — Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».
— Даєш ти! — засміявся Кудрявий. — Одужай спершу.
— Був би гусячий жир, рани б давно зажили…
— Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! — з сумом констатував Кудрявий.
— Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? — заклопотався Галка.
— Облиш. Гуска — це фантазія. Добре, що є пеніцилін, — сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: — А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..
— Згадав про Петра, і серце забилося, — відповів Галка. — Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.
— Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, — кивнув головою Олексій Петрович. — Зайдете ще на цих днях?
— Не знаємо, — прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.
— Значить, у відрядження… — сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. — Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість — насамперед.
— Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! — сказав Кудрявий і потис руку пораненому. — О, сили в руках набирається…
— Підведуся. І теж махну туди з хлопцями інженер-полковника Старинова, на зло і велику шкоду гітлерівцям. Це вже точно! — запевнив Олексій Петрович. — Ідіть до Петі.
Лейтенант Петро лежав у палаті другого поверху біля вікна. Обличчя знекровлене, у променях весняного сонця воно було зжовклим, мов кленовий лист, що, відживши своє, ліг на землю. Джерело життя і символ життя — сонце, а Петро на смерть схожий.
— Я так вас чекав. Боявся… — ледве прошепотів Петро, не договоривши.
— Заскочили до Альоші, — виправдовувався Кудрявий.
— Ми з ним перемовляємося через сестричку, — сказав, безнадійно всміхнувшись, Петро. — Як там у вас? Розказуйте.
— Дали нам новий маршрут, — загадково мовив Кудрявий, щоб не було зрозуміло іншим, котрі лежали в палаті.
— А мене ось так підкосив клятий власовець! Учора були Короп і Орел. Виявляється, на руках цього зрадника кров і наших Вані й Сокола? Не маю змоги тепер підвестися. Я б знайшов того Кротова і на краю світу. А будь ти, перевертню, тричі проклятий! Підсік мене під самий корінь. Мої останні при житті слова — прокляття всім пристосуванцям, які стають зрадниками у тяжкий для Вітчизни час.
Кудрявий нахилився і поклав руку на чоло Петрові.
— Якщо життя — вогонь, то він у мене дотліває. Це я відчуваю. Скажете Савичу, нехай напише моїй мамі, що був поранений тяжко у бою з німецькими фашистами…
— Савича нема: У відрядженні. Напише Іван Сергійович! Я передам твою просьбу, — пообіцяв Галка.
— Спасибі! — ледь чутно прошепотів Петро і пробував звестися на лікті.
Кудрявий і Галка кинулися йому допомогти. Зводився Петро, скрегочучи зубами. То він напружував уже останні сили, яких у нього, як і в кожного, не бездонний колодязь. Раптом очі у Петра неначе змістилися, стали невиразними, і він став вигукувати:
— Куди ти стріляєш? У кого стріляєш? Хлопці! Тут зрада!.. Ідіть у ліс! Зі мною вже все!.. Ще мить — і я пристрелюся. О!.. Ну й шарф у тебе, піжон з Ліговського бульвару! О!.. Який шарф! Райдуга…