Чи то дощів не було, чи навпаки, надощило, що кропива виявилася не по сезону лютою. Довелося одягати рукавичку, яка уповільнювала процес. Який же зручний цей набуток цивілізації, що просто в кульку, стуливши його, можна натоптати цих жал і ще трохи згори наддати. В епоху авітамінозу чому я одна така розумна? Що на шару можна такого борщу наварити, якого ніяка інша зелень не надолужить. Заповітна галявинко, жаль, я не всю тебе можу з’їсти.
Міркуючи про те, яка я розумна, я наскубла великого поліетиленового мішка під саму зав’язку. Частину посічу на салат просто на роботі, там у мене прихована невеличка пляшечка з олією. Отак соли, отак жуй і не нада ніяких бананів. Бо скільки можна в обідню перерву чайком давитися?
Проминувши кущі, я наштовхнулася на композицію. Скульптурну б, якби один компонент її не рухався. Якби вранішнє сонце наочно обрисом не окреслювало це видиво, то я би сприйняла його за примару: заломивши дівчину навколішки, бридкий лисий тип вершив з нею акта, ірреальність якого засвідчувалася цілковитою заклякнутістю дівчини, а ще джинсами негідника, яких, власних, він полінувався, спустивши, бодай переступити.
Я вклякла не менше. Рухалася лише думка: певно люди на зупинці, які там були, усі й посідали в автобуса. Тоді, як ми з нього вийшли, я цього типа недооцінила, а тепер мусіла бачити, як заголена спина його ворушилася звивами татуювання. Насолоди йому додавало надто те, що він заломив жертві обидві руки і тепер міг керувати, повертати, як йому охочіше. Хоча його дії складали враження для нього самого, що то наче й не він. Це цікавий засіб відсторонитися від власної совісті, занадто уповільнивши секс. Найдивовижніше, що це передається, ще мить — і я залегко відчула цілковиту відсутність себе в цій ситуації.
Пам’ятаю, що перша думка хапати його за голу спину й одтягувати геть видалася мені за огидну. Позаяк іншої не спадало, я цілком автоматично натягнула на його лисину кулька з кропивою. По самі плечі вдалося лише, коли ляснула по мішкові згори. За мить до всіх нас трьох повернулася реальність. Не знаю, що він відчув. Однак, коли заверещав, то йому від болю забракло навіть скинути з голови. Він виступив з трусів, переступив штані і, хитаючись, чудом вберіг рівновагу. Дивно, як це йому вдалося, адже скісне сонячне проміння вихопило кілька смуг сперми, що з нього вилетіла. Наштовхнувся на стовбура і вдячно прилинув до нього, виючи до деревини.
...Перше, що їй вдалося промовити в автобусі, було:
— Я. Боюся.
Її рука, яку я гладила, ще й досі була нашорошена гусячою шкірою. Й була такого ж холоду, через якого я не могла проштовхнутися:
— Та годі, та чого боятися? Все скінчилося, ось ми зараз вийдемо, поп’єм гарячого чайку...
— Він. Дожене.
Я стиснула їй зап’ястя:
— От чого-чого, а цього не буде ніколи.
Нарешті вона підняла до мене очі:
— Дожене.
— Ні, люба.
І я показала їй речового доказа своїх слів. Це були ті само паскудні чоловічі джинси.
— Без них — чи далеко він побіжить?
Чи можна сказати, що я їх вкрала? Напевне, що ні. Це була проста компенсація за втраченого кулька вітамінів.
АФТЕР ЕГО
— Ти що мелеш? — прокинулися очі чергової по станції.
— Я? Мелю?
-Ну.
Перший раз в житті вона почула правду, і от... Жінка, повз яку проходять мільйони облич, — мусила б хоч вона збагнути, що моє єдине.
— От взять футбол...
Ми були на самоті біля ескалатора, тому вона удавала, що слухає.
...Хто, хто знає, яка команда переможе? Це я, я — отже я; і що я роблю? Щоразу йду на стадіон дізнатися, це не так, мене жене азарт, але найбільше хвилює: а може, я, нарешті, помилюся? Бодай хоч раз не вгадати, не вигадати, не передбачити, пробачити гравцям, а також невідомо кому, хто все для мене вигадав.
— Хто вигадав і футбол — це ж саме якийсь, а не інший же ідіот перший штовхнув кулю ногою,
не знаючи, чим це для людства кінчиться — велетенською грою...
— Ну й шо?
— ...Де мужність і чесність всесвіту змагаються в кожному чоловіку.
Та і всіх навколо — і хто як: шахрайством, романтикою, математикою — однак ніхто не переможе ні мене, ні мого передбачення. Бо той, хто дозволив вигадати футбол, той вигадав для нього мене. Я не певен, що в день мого народження, бо тоді з’явився геть простий, зовсім інший чоловічок, і якби хтось поставив на тоталізаторі, що з того виросте — пророк чи телепень, той програв би двічі. Слава Богу, діти не пам’ятають свого народження, бо вони цього не обирають, а він їх, ясна річ, і починає обирать, або уникать; перебираючи їх, бавлячись, діти викликають радість у близьких, чи неймовірне роздратування — і от вже починають виважувати результати діянь, тут вони нерозкрито скасовують талант.