— А однокурсники, — оголосив тамада, — вручають молодятам на довге й щасливе життя од усього курсу. — Тут він спітнів і двічі перевів очі від папірця свого до товстенної пачки «грошей». — Дарують... двісті тисяч доларів.
Все втихло. Особливо найбагатші родичі. Навіть музиканти —так і не брязнули в інструменти.
Таня й Петро, зніяковівши, озирали родичів, потім тацю з купюрами, які не лізли б до жодного конверта, як до жодного глузду; потім однокурсників. Ті, як належить кавеенщикам, суворо й урочисто заціпили лиця. Обнесли столи, щоби кожен сахнувся вперше в житті од такої купи грошей.
— А чого? — шарудів папірцем тамада, шукаючи слів, яких там не було. — Нові часи настали. — Піт і літери з прізвищами потрібних людей застилали йому очі. — Нові часи й нові порядки, й нові подарунки. Нехай же молодята на ці гроші куплять собі нову квартиру й щасливо...
Вир аплодисментів заглушив його, зрушивши закуски до рота, оркестр полегшено врізав, все покотилось далі.
Я ще міг дременути, однак не піддався передчуттям, бо не окреслив їх, так би мовити. Міг чкурнути й перед танцями, але не зробив цього.
Прокляття могло відступитись? Де там — наречена жбурнула через плече черевика, і як наші дівчата не кинулись ловити, він влучив просто мені в лоба. Весілля покотилося зо сміху, певно, пика в мене була геть дурніша, аніж личило в кавеені.
І перший же танок нареченої вхопив мене, огортаючи спалахами весільної фати:
— Ти, зараза, — шепотіла Танька, — ти скажеш мені.
— Що скажу? — не розумів я, але ватне відчуття вже огортало.
— От що нас з Петром чекає?
— Чекає? — намагався я вивільнитися з коматозного стану.
— Що нас чекає в майбутньому, ну, як ми жити будем, і ти скажеш, зараза, ну?
П’яні наречені мають ту особливість, що пальці в них, навіть тримаючи фату, дуже цупкі, весільний манікюр втинався мені в плечі, вальс обертав усе навколо, однак голова паморочилася не од цього.
«Ну навіщо я посцяв на рейки?» — мало вголос не зірвалося в мене, тому що поза серпанком фати я виразно побачив геть іншу тканину.
— Не знаю, — прагнув прошепотіти я.
Однак пальці впивалися дужче:
— Ти знаєш, ти знаєш, зараза, — наполягала вона.
— Ні, ні, — клявся я. Це було однаково, як роздерти акцизні стрічки, розпечатати гроші й показати їй, щасливій, лиш купу нарізаних газетних статейок, які, щільно стиснуті, розпорошені, а однаково розсипалися на цілком певний пас’янс. — Ні, ні, —каявся я, —не скажу, не знаю.
Навіть після того я міг би дременуть. Ну, скажімо, пославшись на шлунок. Та й, зрештою, їм не до мене було, бо сесія, знесиливши їх, дуже легко піддавала алкоголеві.
— Так скажеш? — наштовхнувся я спиною на Петра.
Позаяк він вже години зо три був не бойфрендом, голос його бринів наказово. А рука владно лягла мені на інше плече. Танька очима додавала йому рішучості, і я злякався.
— Ну? — вимагала вона компенсації за ту злощасну трійку з філософії.
Коматозний стан підступився впритул, пас’янси з газетних вирізок пхалися в очі, і я, щоб не впасти, прошепотів:
— Бачу тебе, бачу на столі, — тицьнув я пальцем Петра.
— Якому ще, блін, столі? — весело насторожився він.
— Такому, великому, там тебе, накритого тканиною, білою.
Видав я все, що міг.
Він так непідробно реготнув, що врятував мене од непритомності. Але не Таньку:
— Коли? — встигла вчепитися вона.
— Через тиждень, — видихнув швидше я, аби звільнитись од вати, тканини, манікюру, серпанку, весілля. — Я благаю тебе, переходь вулицю обережно, — намагався одбрехатись.
Бо, певно, сам не розумів, які це столи, на яких накривають тканиною, доки не почув, що через тиждень Петро, вискочивши в кіоск, підлетів під авто п’яного джипа — той несподівано з місця газонув заднім ходом, сука.
Танька божеволіла. Доки не пригадала. Я ледве одбився од неї, однак вона стала розумнішою, знайшла арматурину і, загорнувши її в газету, сховалася під сходами. Хто б їй підказав, що я знав про її мету? Коли вона кинулась, ухилився, залізяка, ляснувши об сходи, одсушила їй руки.
— Уб’ю! — верещала вона. — Уб’ю суку!
Що вона могла ще казать? «Сука», «сучара», «падло»... чого ніяк не розуміли сусіди, одтягуючи її.
— Падло! Це ти, ти! Ух! Знав!
Тепер вже розумію, що таки знав. Вата розступилася, і я збагнув, що моє нове уміння — не фокуси, чи, скажімо, збіг обставин, чи там якісь угадування. Чи...
Жити далі, жити з цього, й непогано, а казати всім, що все почалося з того, як тебе вдарила блискавка.