— Триста шістнадцять, — натомість вимовив він, — ну, показуй, Оксано Степанівно, де твій славетний об’єкт.
— Тут копалася траншея, — говорила вона чи до нього, чи до гурту, ховаючись за папери, — меліоратори здивувалися, що дуже багато пішло знахідок з неї. Доки сюди не кинулися місцеві з лопатами, тоді начальство злякалося й почало дзвонити.
Вранці тут все було інакшіше, й археологічна братія роздивилася, що цікавого приташувалося на відрогах кургановго насипу, який іншим своїм кінцем ховався у лісі.
— Ану, разом, — наказав такий рудий копач, що його звали Романом.
Тоді бригада узялася й скотила з насипу вантажівку, шофер лише на мить прохопився, але, узрівши, що авто іде без мотору, заспокоївся, що це теж сон і щодуху поринув у нього.
Вийшовши на верхівку давньої земляної споруди, бригада зраділа, надибавши з того боку розкішну ріку, а надто типові райцентрівські бунгало бази відпочинку та чудовим діючим при ній ларьком.
Доки копачі трощили кущі та забивали кілки, протягуючи мотузочками розмітки над майбутнім розколом, прибули місцеві краєзнавці.
Оксана подивувалася, які вони первісні наззовні й мимоволі визначила місцевий антропологічний архетип, за розмовою вона переконалася, що предки їхні не пам’ятають, аби десь довго мандрували і втішилася, що здогадку про давню осідлість снувала вірно.
Вони висипали цілого коробка попередніх знахідок й подивувалися, як швидко ці двоє столичних науковців розташували їх за відповідними епохами: неолітичне шкребельце та трипільський свищик, скіфський гостряк од стріли та сарматська бляшка звіриного стилю, зарубинецьке прясло та гунського типу стремено, грецький бальзамарій, норманська гарда та ромейська фібула, монголоїдний ніж та фрагмент руського лемеша, турецька шпилька, литовське стіло, неозначеного взірця залізне, з крем’яним кресаком, кресало, шляхтинськая цинова кулька та козацькая щерблена люлька, уламок татарського вудила, москальська спижова тютюнниця, німецький багнет та радянська пряжка з армійського паса...
— Словом, курган цей напевне що сарматський, — нарешті підсумував столичний керівник.
Як грім упала несподівана новина на Оксану, в очах їй з’явилися нервові кольори, і Євген вмить збагнув, що за цим далі буде, й щосили почав висловлювати сумнів щодо власних слів.
Краєзнавці — це такі люди, особливо Степан, які беруть, наприклад, напівзруйновану фортецю й двадцять років морочать голову начальству, що те починає потроху відбудовувати твердиню, невідомо якого походження — чи римську, чи ромейську, чи грецьку, чи турецьку, чи руську, чи татарську?
І, щоби ніхто не мав сумнівів, переносять туди осідок краєзнавства, утвердивши її яко вкраїнську. Звідкіля роблять швидкі нальоти на всі навколишні новобудови, аби побачити в фундаменті чи в шурфі культурний шар й зчинити бучу; залучаючи до цього процесу найширші кола населення, вони іноді домагалися свого.
Щодо столичної експедиції вони мали переконання, що, марно покопирсавшись над рікою, та одразу ж справедливо перенесеться на гіднішого об’єкта — себто на подвір’я фортеці.
Вони підвели і повели Євгена Григоровича похмелитися за викорчувані пниська — усе, що путнього лишилося від меліоративних робіт, замість тостів лунали балачки:
— Хтось каже, якийсь привид лякнув канавокопачів так, що вони відмовилися длубати землю далі.
— Так воно, чи не так, а от, власне, археологічні знахідки можуть зупинити й не таку новобудову.
Техніку-бо похапцем перекинули на іншу ділянку, адже саме тоді епоха великої та малої меліорації почала кінчатися і вона щосили поспішала лишати по собі слід будь-де.
Цього разу сторож Пилип обирає для ворожіння найгодящіше місце — коло цвинтаря; тепер він перед пошуком виймає плящину, скаламучує білу рідину, надпиває, зав’язує собі очі чорною хустою, стрімко крутиться:
— Тут баба ворожила, кусок сала положила, тут воно є — щастя моє! — жбурить свою кирзову обувачку в білий світ, як в копієчку.
Після кидка ще обертається, тому, здерши запинало, не ладен добачити напрямку пошуків.
А це непросто, особливо, коли вірний чобіт зачепивсь за верхівку чималого хреста — то ти, будь за фахом навіть сільським сторожем, й тричі там пройшовши, недобачиш його.
Словом, до обіду час, як йому й належить, тягнувся поволеньки, як під гору, а потім покотився стрімко, наче з курганового насипу.