— А що там можна вночі бачити? — Оксані подобався цей тип, який щосили намагався не говорити про золото.
— А ви й не знаєте — а сама ходите вночі, щоби побачить, — хитренько мружився він.
— Що? — непідробно зраділа вона. Так он воно що, він вважає, що вона, слава Богу, не сновида.
— Що, що, — підморгнув він, — а що вночі скарби виходять нагору, от що. Або вогнем. Або півнем кричить, або совою. З Києва приїхали, а кажете, що не знаєте, чого люди в степу шукають поночі — ви ж вчені, ви ж знаєте. Та що вночі, тут, буває, і вдень такого надивишся.
— Що?
— Набачишся.
І вмовк. По-перше, що бачив, як вона не говорить правди, а по-друге, згадав, що вони незнайомі.
— Ярослав, — першим здогадався він.
Оксана також назвалася, і їй стало незвично, мабуть, од Іван-чаю: ані втоми, ані суму. А найдивніше, що до початку робочого дня було безліч часу і раніше вона ніколи такого в житті не мала. А, оно, виявляється, скільки є його, й так може бути тепер щодня — вранішня, передсонячна година, — їй, та віршам, яка не належить нікому іншому.
— То багато хто у вас шукають скарби? — запитала вона.
— Не без того, — одвів очі хлопець, він не розумів, куди вона хилить, ця красуня. Красуня, а геть не намазана, як би то личило їй, міській. — Ніна, оно, Пилипова теща, та все життя шукала...
— Мені цікаво знати, які в них прикмети. Ну, скарб, він же не лише золотом скарб, — підводила Оксана до основного, — а ще й, ну, як це сказати...
— ...науковою цінністю? —підказав Ярослав.
— Саме! А от зверху земля така переорана, перепаскуджена, ну що там по ній взнаєш? А от би об’єднати наші методики, то уявляєш, уявляєте, скільки, наприклад, лише з цього степу можна взяти для науки?
Він озирнувся й узяв. Але чомусь йому стало зле.
Корови озиралися до нього, чи довго баритиметься? Бо він не сказав головного, щоби порозумітися, й до того ж не скривдити приїжджу жінку, яка також хоче чогось доброго, лише не гаразд знає, як до нього підступитися.
— От вона — ваша? — видавив він.
— Хто? — не збагнула вона.
Її непокоїло, чому він відводить очі. Проста думка: «щоби вберегтися її краси» — їй на гадку не спадала.
— Ну ота могила, що ви копаєте. От, наука. А чи наука її ставила, щоб тепер оце копати. Хто вона така, щоб отак брати й розривати?
Оксана знову сіла.
— Ну, якщо починати з того, чия вона, то, виходить, що нічия. Її скіфи ще поставили, і це було дуже давно, і...
— Які скіфи? Тут здавна наші жили, — не підводив очей хлопець.
— Хто це сказав? — чудувалася з нього Оксана.
— Як це хто? Батько казав.
Хто ж іще йому міг тут, в лісостепу, казати? Звісна річ, чийого слова він міг взяти на віру?
— От, Ярославе, от уявіть собі, що ваш батько міг помилятися. Ну звідкіля він це взяв?
— Як це «звідкіля»? — ожив той. — Як йому ще дід переказав.
Ох, не хочеться їй дискутувати отут, посеред вранішнього сонця...
— Але історія твердить протилежне.
Корови покинули роботу, дослухаючись розмови — якщо їхній пастух туди встряв, то, виходить, там має бути щось надто важливе, важливіше за жуйку.
— Ну ви скажете: де оно ваша історія — а це ж тут. Це ваша наука помиляється, бо вона далеко, — показав він. — Отут дідові про це казав прадід. А не десь якась... наука.
Вона подумала деяку мить:
— Ярославе, ваша теорія, тобто ваша версія дуже приваблива, а от скажіть: чи не лишилося, скажімо, од вашого прадіда якихось записів? Заміток?
— Та де? Тут же війна на війні, все згоріло, все. Навіть метрики.
— От бачте, а ви кажете.
— Ну то й що? — пхикнув хлопець. — Ми звикли своєму предку на слово вірити.
— Та він, — не стрималася Оксана, — й гаразд не знав, як його пра-пра й звали.
На її подив хлопець ані знітився.
— Чому? Його звали так само, як і мене — Ярославом.
— Ого. Як ти знаєш?
— Та дуже просто, а в нашому роду так заведено, що батько Володимир завжди називав свого сина Ярославом, а той свого сина завжди — Володимиром.
Не знав, чи вона хоч трохи йому повірила, та сподівався, що хоч на гумор спише, бо остерігався, адже вже не до суперечки, а до сварки, і було до болю кривдно, що кінчиться знайомство з нею.
А найпекучіше було інше — адже вона свято вірила в те, що казала; так само, як він вірив у своє.
— Оно бачите, отам, де геодезичний знак, отам скіфська баба стоїть? От хто, по-вашому, її поставив? — Оксана також одвела очі, бо не знала, як викрутиться хлопець. Який вимушено мовив:
— Скіфи. Скіфи поставили скіфську бабу.
І степ принишк.
— От.
Подолала паузу вона, але не він — його така пауза не переймала, тому, що він знав і деякі інші. Більш мовчазні, аніж якими володіють городяни, та й би такі гарнющі городянки володіли, й тому він відказав просто: