— А до скіфів тут наші жили, це точно. Мій прапрапрадід їх на власні свої очі бачив.
— Але наука...
— Та відпочиньте ви зі своєю наукою, — досить грубо увірвав хлопець. — Оно ваша наука ще недавно по всіх газетах писала, що голоду в тридцять третьому не було. В кожного-кожнісінького! з отих писателів наукових у голодовку повимирало по півсім’ї. Навмирало стілько, що оно ще й досі за селом — ідіть, покопайте. Цілим ровом лежать з тих часів, і старі, і малі. А коли були ми це питання почали порушувати, то нам з області ваша наука почала писать, що то — скотомогильник. Та ви спитайте оно в цих коров, у скотини ви спитайте — чи це скотомогильник, і вона вам скаже, що ні. А вчені ваші будуть з коровами сперечатися. Й самі вони, оці писаки тоді ледве живі зосталися — і от вони тепер раптом бачать вже, що наука їм каже, що голоду того не було. І вони самі починають в це вірити. От вам наука. А через тисячу років? Знову приїдуть вчені, викопають ті рови з нашими кістками... Й напишуть зверху: «скіфи»?
Він стомився. Не дивитися на неї й казати убік, хотілося сьорбнути з термосу, але би вона побачила його втому, хотілося йти звідси, але хотілося й бути поруч, якомога довше — хай би й корови не випаслися, але! З твоєю наукою.
— Гаразд, — погодилась вона. — От докопаємося дна в тому кургані, тоді й побалакаємо. Курган же ваш? От і побачимо тоді.
— Що? — перепитав він.
— Чия правда, — змусила себе вимовити вона.
Такої ночі хочеться їсти, до того ж несподівано, рвучко. Коли думки усі геть про сторонні речі — Трипільську культуру, наприклад. Євген гнав ці думки геть, бо знав: у наметі порожньо. Однак і тут дещо муляло. О! Це вірна ознака, що не все втрачено. Сконцентруватися, благав він себе, хоч знав, що це не легко голодному, — в бляшаній банці лівого ящика отам, де теодоліт. Про яку він забув через цілковиту непрозорість тари, прикрашеної натуралістичними слонами й чужими літерами. Колись тут був справжній індійський чай, зібраний ручним способом, дивно, але там ще й досі береглися ті давні пахощі — не слонячі, звісна річ, а чайні.
Сірники кінчилися. Однак голод владно квапив почуття й одразу пригадалося оте химерне, неозначеного типу кресало, принесене краєзнавцями, Євген поліз до їхнього коробка, витрусив, взяв пристосування для здобування вогню — дивне воно було якесь, певно, одгнило од якогось мушкета? Припасувавши туди й затиснувши гвинтом кремневого неолітичного шкребельця, Євген на мить замилувався боковою пласкою пружиною, зробленою у вигляді людської долоні. Владної такої, з перснями. Дивувала також цілковита неушкодженість її од іржі, лише легка патина трафила метал.
Попустивши газ із балону, він звів кресака й спустив його кощиком. Брязнуло рясними іскрами, газ спалахнув.
Повернувся за водою й наштовхнувся на Діда. Од несподіванки Євген влучив каструлькою на конфорку.
— Кликав? — пильно запитав Дід.
Євген роздивився його лише за третьою спробою протерти очі: картинний надто, сивий, у дуже білій сорочці, такій же довжезній, як і борода. Підперезаний, як потім виявилося, висушеною гадюкою. Кий його упирався в стелю — як він пройшов досередини? Крізь двері, защібнуті на «блискавицю»?
— Я? Вас? — намагався отямитися археолог, бо очі йому розбігалися: на голові в гостя було аж три оселедці, у ліве вухо застромлено сережку, схожу надто на етруську фібулу, «чи фістулу?» — думки надто плуталися, чіпляючись щоразу за ідею назавжди запам’ятати вишиваний орнамент на комірі. А головне паморочили й морочили пахощі, які з’явилися в його голодному, після кількох краєзнавчицьких візитів, наметі, щось трависте, але на кшталт ладану.
«Ні, квіти. Так пахне пилок», — згадав Євген і на мить заспокоївся.
— Я вас не кликав, — відчув він у роті свій голос.
— А кресалом же нащо ляскав? — непідробно здивувався Дід і науковця вразили його ясні, міцні зуби.
— Та... вогню треба було, — намагався виправдатися він.
Тепер Дідо почав дивуватися:
— Вогню? З характерницького кресала? — наче почув надто смішне.
— То ви козак-характерник, —нарешті почав тямити Євген.
Дід поблажливо намружився.
— Та я трохи старший. Швиденько кажи, пощо кликав, не барись.
Та й сам, ховаючи зацікавлення, оглядав незвичного намета, напханого різним причандаллям, раз-у-раз навертаючися зором на ввімкнутий газ.
«Вогнепоклонник!» — здогадався Євген, однак вголос вимовив крізь голос: