Доти, доки рудий Роман не приволік гітару.
Й лише за надцятим акордом жінка збагнула, що хлопці добирають мелодію до надто близьких, себто її власних, рядків:
Слова з потойбіччя музичного долинали геть незнано, вона хотіла обуритися, особливо, бо гітарове бринькання було вельми банальне. Невже це тому, що й слова звичайні?
Доки з намету свого Євген Борисович не шпурнув паперами:
— Вам ночі мало було? Ну день же для того, щоби хоч трохи відпочити від усього цього.
Землекопи всі виразно подивилися на годинники й переконалися, що їхній законний п’ятнадцятихвилинний передих ще не минувся.
Аби якось залагодити ситуацію, Оксана підійшла до краю розкопу, забрала свого зошита, тицьнула його до польової сумки:
— А чим це, цікаво, вам, Євгене Григоровичу, наші пісні вже не подобаються?
— Тому що вони... антинаукові.
«Й знову все про одне і те ж», — подумала вона, а вголос сказала:
— Це залежить від того, що розуміти під словом «наука».
Все завмерло, бо відчуло, що це продовження якоїсь іншої суперечки, не сьогоднішньої. Навіть водій крізь кабіну.
— Ти, лаборантко, будеш мені, науковому співробітникові, казати, що таке наука? Бач, один разок в ній скандал зробила і вже думаєш про себе бозна-що?
Він гадав, що дошкулить Оксані, однак публіка чи не з пошаною на неї уперше глянула.
— Молодший науковий співробітник, — зауважила вона.
— Що?
— ...а не лаборантка.
Довго би було пояснювати інститутську субординацію, та й до чого? Відчувши ситуацію, Євген вимовив:
— Сімсот сімдесят дев’ять.
Шофер вантажівки, бо він був Антін, пошукав очима, кого б ці числа стосувалися, але не знайшов нічого, чого би було сімсот сімдесят дев’ять кількістю.
— Євгене Григоровичу, — нарешті зняв він себе з гальма, — а що це ви, якщо не секрет, рахуєте?
Землекопи поховали посмішки, бо, правду мовити, їх також це питання непокоїло. Начальник пошукав очима, хто тут такий цікавий, але, здибавши ними водія, вирішив відповісти.
— Це я, — він витримав паузу, недовгу, завбільшки з ляснути себе по потилиці, — сімсот вісімдесят, комарів рахую.
І ніяково посміхнувся, мовляв, ну має чоловік примху, ну то й що?
— Цікаво, — не втрималася Оксана, — так можуть й комарі геть зникнути?
Він зачудовано на неї позирнув, наче йому привиділася Пасовецька.
— Ти починаєш набридати.
Копачі перезирнулися, раді нагоді, що перекур подовжувався:
— Невже? — Оксана підвелася, постаючи. — А коли керували в нас практикою, то казали протилежне.
Євген Григорович здогадався піднімати папери, які розкидав біля намету.
— І що ж я казав тоді? — підвів він до неї свої, найневинніші з можливих, очі.
Вона витримала. Бо лише вони вдвох знали, що.
Помилувавшись невизначеністю, яка схиляла шальки на її користь, пожаліла його:
— Пригадайте, ви тоді казали, що я — сама досконалість, що в мене пропорції такі, як і у Венери Мілоської.
— Тебе б ще на дві тисячі років закопати в землю.
— І руки повідбивати, еге?
Всі засміялися й взялися до лопат.
Особливо Анька, біда ходяча. Чиї ноги надто напиналися, коли налягали на лопату. Євген Григорович склав папери, згорнув їх рурочкою й тицьнув нею на розкоп:
— Кхм. Оксано... Михайлівно. Беріть планшета, замалюйте, будьте ласкаві, верхні шари траншеї.
— Сімсот вісімдесят один, — відповіла вона, ляснувши себе по щоці.
Кєша й Гєша обрали верболіз, тут дух стояв приємний такий, наче в кошику, звідси можна було навстоячки розглядати омріяного розкопа й чекати. Коли всі там раптом почнуть підкидати вгору лопати, стрибати й вигукувати:
— «Золото! Золото!»
Як це бувало в кінофільмах про нього. Ну, а потім несподівано для мішпухи виникнуть вони, вони, Кєша й Гєша, непомітно так і прихоплять усе. А може, й навпаки, помітно — «волина» ж у них є класна, чого б і не бубухнуть з неї пару разів?
Гєша, помилувавшись, знову замотав у ганчірку пістолет.
Але досі там нічого не було цікавого, окрім Оксани, та ще трьох студенток-практиканток, навколо яких точилася головна романтика.
— І як їм ото не западло оті вірьовки, вірьовки, вірьовки перетягувати? Ото все підмітати, чистити, шкребти? Вони в себе в хаті, наспор, менше прибирають, чим отут по чотири рази на день, — лютився Кєша, бо дівчата тоді вовтузилися здебільше на дні розкопу, і, чи нагиналися вони там у своїх шортах, чи ні, а геть не було видко.