— Харе базлать, — застеріг його Гєша. — Бо чим на попки торчать, то й пропустиш, коли вони втіхаря щось мимо тебе пронесуть. Отак возьмуть отого царського кубка, поняв, винесуть втіхаря в палатку, а вже там, поняв, втіхаря всі брильянти й повиколупують. Шо, не знаєш, як це в лохів робаться? Рогомьоти, блін.
— Якого кубка? — розкумарився Кєша.
— Золотого, якого. Якого колись закопували, — пояснив той.
Він сплюнув і повернувся. Охнув би: всі корови на чолі з Ярославом тихцем стояли поза їхніми спинами — як тут ціла їхня армія опинилася, що ніхто й не почув?
— Блін... — страшним шепотом прорвалося в Гєші.
Що Кєша, й плечем не повівши, а сунув за пазуху бінокля, й також почав поволеньки обертатися.
Череда стояла німо, очікуючи.
— Во, поняв, черв’яки, — промовив Гєша. — Де тут вони у вас? — не кліпаючи, він оглядав Ярослава.
— Вони у нас скрізь, — була відповідь.
Кєша зробив вигляд, що повірив, узяв цурупалок, добряче вколупнув. Й одразу переконався, що пастух не жартує — там злякано зміїлося чимало чого червивого.
— Ми тут по рибній ловлі оддихаємо, — пояснював Гєша. — Ми би були благодарні, якби ти сказав, де вони тут у вас самовкусні? В смислі — для рибки?
— Це ти про що?
— Про черв’яків же.
— Вони такі скрізь, — поза інтонаціями мовив хлопець. Й несподівано зірвався на лютий крик: — Куди ти, стерво, лізеш?! Чого тобі, падло, треба?!
Обидва «шахтарі» од несподіванки вклякли — на мить забувши й про ножі в халявах — на й про «волину» в сумці на мить одібрало. А Ярослав навіснів:
— Тобі батога захотілося, стерво? Пробачте, це я на корову. В грязюку їй треба, весь час лізе, скотинюка. Я пастух, — пояснив він.
Якби бінокль не поповз по животу в Кеші, вони обидва б не отямилися.
Ярослав повільно повернувся до них спиною, і всі корови також; щоби влад ступаючи, рушити геть.
Вболівальник старовини відрізнявся від інших тим, що тримав у руці пляшку, наче з молоком, яке потім виявилося простою вапняною водою.
— А що це ви, інтересно, копаєте? — з такою узвичаєною фразою підсідав на відкид дядечко, одразу, не питавшися, вгадаєш, що такого звуть Пилипом.
— Погріба, — узвичаєно й буркнув копач, рудий, бо він був Роман. Той, хто з-поміж інших був охочіший до гітари, а не до розмов.
Дядечко оцінив ретельність ями і був би повірив, але швидко зметикував:
— Отут? Та кому ж, пробачте, він аж отуто потрібен?
Це була та павза, якою, тамуючи посмішки, копачі могли би насолоджуватися нескінченно.
— А ми, дядю, — буркотів рудий улад з лопатою, — викопаємо його спершу отут гарненько, а потім перенесемо й продамо в село.
Так він простенько промовляв утроп із штихуванням, що дядечко на мить повірив, якби Роман не реготнув.
Народний чоловік образився.
До першого мішечка яблук, якого він притарґанив за годину, копачі насилу дочекалися перекуру й напосілися на фрукт; доки вони не вмололи, він говорив:
— Да, хлопці, ага. Дуже жалько. Шо в нас, бач, історія не така. Та вона правда є, є, але уся, бачицьця, глиняна. Ні тобі, цих, пірамід, наприклад. Це ж скіко камня нада. От тепер у нас є й камінь. А хто тепер буде історію строїть? Як оно й китайці вже її не строять.
— Як ще? — поцікавився крізь яблуко Роман.
— Не хочуть вже далі, к приміру, тягнути свою китайську стіну. Хоча, подумавши: хто їм мішає? Камня тобі в них же, рядушком, скіко хоч: бери собі зі скали, колупай та тягни її далі, скіко хочиш.
Тут він пригадав, що бреше.
Туди, нижче Істрицею, там були колись каменярні — з них камінь возили нагору, коли там будували фортецю, але камінь скінчився і фортеця теж. У відповідь од копачів він чув лише гучне яблучне хрумкання бригади. Тому:
— А якшо подумати, то слов’янська нація не молодша. Раз ми існуємо, наприклад, зараз, то ми і в ті, давні часи десь же були? Бо де б ми інакше б узялися з тих часів? Правда, непомітні такі, бо з дерева. А дерево — скіки з нього не будуй, а воно, як глина. Раз — і нема. Наче й не було. Раз — і грязь.
Це вже коли проминулося мішків з кілька, він міг отак годинами. Дивно, що під його голос руки менше томилися од лопат...
— ...роскалів! — щоразу виправляв він кожного. — Якщо вже ми з вами роси. То в нас і роскалі, а не лопати.
Він гордо підвівся, аби його бачив увесь світ.
Бачила його лише недобудована бойлерна, її мудро почали класти біля будиночків відпочинку, гадаючи, що тим подовжать курортний сезон. Однак і вона виявилася потрібнішою не менш, аніж китайська стіна.