Game over

_{До того, як вийшли на лід, Рик установив сигнал тривоги.}

_{- Значить так, якщо ти його побачиш, то не здумай тицяти в нього пальцем, а крикни що-небудь… Ну, наприклад, «Ой, нога!», неначе ногу підвернув. Зрозумів?}

_{Усі перевзулися, і на ковзанці почалося те, що звичайно називається комедією. Минуло не більше десяти хвилин, як Оріг заволав:}

_{- Ой, ноги!}

_{Усі затихли й повернули голови до під’їзду. У двері входила якась стара бабця з поліетиленовим пакетом у руці.}

_{- Ти чого? — здивовано запитав Оріга Рик. — Чого репетуєш?}

_{- Ой, ноги! — продовжував голосити Оріг. — Боляче! Ковзани тісні…}

_{- Тьфу, ти!.. — сплюнув Кадим. — Тільки переполошив усіх.}

_{- Ой, боляче! Ой, нога! — продовжував голосити Оріг.}

_{- Та все вже, закінчуй, зрозуміли, що ковзани тісні.}

_{- Та ні, он він пішов, за ріг повертає!}

_{Рик, а за ним і Кадим рвонулися за глюком, але зробивши кілька кроків у ковзанах по асфальту зрозуміли свій прорахунок.}

_{- От невезуха! Як це ми не подумали!}

_{Повернення глюка не дочекалися. Домовилися зустрітися вранці. Годині о десятій уся компанія знову зібралася на ковзанці.}

_{- Значить так, — скомандував Рик, — ти, Орігу, взагалі ковзанів не одягаєш, а ми розбиваємося на пари. Якщо глюк з’являється, то}

_{чергова пара починає за ним стежити. Ось телефонна картка, вона лежатиме в кишені курточки.}

_{Рик зняв курточку й поклав на лаву кишенею зверху, щоб зручніше було діставати картку. Туди ж, у кишеню, поклав і ключі від квартири.}

_{- Пара, що залишилася, бере ключі від квартири, сидить там і чекає телефонного дзвінка. І майте на увазі, не говоріть нічого прямим текстом. Цілком можливо, що телефон під їхнім контролем.}

_{- А це… а раптом твої батьки прийдуть, а ми там самі… Е-е-е, а нас за вушко й того… на це… на сонечко!}

_{- Вушко тебе явно не витримає. Батьки попереджені. Ще питання є? Зараз ми катаємося, ви чергуєте.}

_{Рик і Шана перевзулися й вийшли на лід. Троє хлопчаків із нудьгуючим виглядом сіли на лаві біля сусіднього під’їзду. Рик розраховував, що глюк з’явиться в той же час, що й учора, і це трапиться саме під час його з Шаною чергування, але вийшло зовсім не так. Вони з Шаною не каталися й десяти хвилин, коли почули, як закричав Оріг:}

_{- Ой, нога!.. Ой, болить!..}

_{Обернувшись, Рик не втримав рівновагу, до того ж спіткнувся об сніговий бортик ковзанки j полетів обличчям у сніг.}

_{«От бовдур! — устиг він подумати про Оріга. — Яка нога! Він же без ковзанів!»}

_{Кадим моторно підбіг до лави й вихопив з кишені телефонну картку.}

_{- Чекайте сенсаційних новин, — шепнув він Шані й побіг за Орігом і Васлою.}

_{- Що, не пощастило?}

_{-Ай, Шано, не роз’ятрюй мені рану… Ідемо швидше додому.}

_{За кілька хвилин вони увірвалися до квартири. Телефон мовчав. Вони почали знімати ковзани, бо в поспіху навіть не перевзулися. Минуло двадцять хвилин, телефон мовчав.}

_{- Що ж вони мовчать? От бісові віники… Матимуть від мене на горіхи!}

_{- Заспокойся ти! Може, в автобусі їдуть, може, телефона немає.}

_{- Еге ж… А ти смикайся тут, як на мотузочках!}

_{Нарешті пролунав телефонний дзвінок. Рик зірвав трубку.}

_{- Ну? Який сніг станув? Де? Слухай, Кадиме, не мороч мені голову! Ну добре, добре… Добре, їдьте.}

_{- Ну?}

_{- Нічого не зрозумію, меле щось про сніг… Зараз прийдуть, розкажуть.}

_{За півгодини повернулися невдалі детективи.}

_{- Глюк зник! Станув тобто як сніг. Ми ж домовилися не говорити відкритим текстом, що, забув чи як? Значить так, — почав розповідати Кадим, — спочатку все йшло гладко. Ми дотюпали за ним до автобусної зупинки, сіли в маршрутку й поїхали в бік центру. Зблизька роздивилися — тут Оріг має рацію, це стовідсотковий глюк: коричневі губи, риб’ячий погляд, і все таке інше. Коли він сідав, я йому кнопку на сидіння поклав. А йому хоч би що! Але глюк гарний, якісний, якщо не знаєш, від людини не відрізниш. Ну ось, доїхали до Прорізної, а потім до перехрестя з Пушкінською, де він вийшов, перейшов через дорогу й зайшов у банк. А там дві кабінки з телефонами. Він, гад, в одну зайшов, і двері за собою зачинив. Ну ми чекали, чекали — не виходить. Тоді я шлангом прикинувся і туди. А там охоронець — ти куди, хлопчику? Довелося збрехати, що моя мама тут працює. Я в одну кабінку — порожньо, в іншу — теж. Куди він подівся, не уявляю! Я охоронця запитую, де, мовляв, тут дядечко заходив? А той навіть вухом не повів, пішов, напевно, каже. Але я точно бачив, що не виходив ніхто, і хлопці підтвердять.}