— Зовсім як в Іллінойсі, — сказав Мольї.
— Я коли побачив ніж, то злякався, що він себе вб’є, аби уникнути мук, — звернувся Карло до Пʼєро й Томмазо. — Він іще пошкодує, що не встиг перерізати собі горлянку.
Коли Старлінг узялася перевіряти інші шини на «мустангу», то побачила на землі під автівкою пакунок.
Пляшка «шато-дʼІкем» вартістю в триста доларів, а також записка, виведена таким знайомим почерком: «З днем народження, Кларіс».
Саме тоді вона зрозуміла, що насправді сталося.
Розділ 78
Усі потрібні номери Старлінг знала напам’ять. Чи варто проїхати десять кварталів додому й зателефонувати звідти? Ні, назад до платного телефону, забрати липку слухавку в молодої жінки, вибачитися, вкинути в апарат монети, поки жінка викликає охорону з супермаркету.
Старлінг зателефонувала у відділ швидкого реагування при польовому офісі ФБР у Вашингтоні, що в Баззардс-Пойнт.
У цьому відділі Старлінг дуже добре знали, бо ж вона довго там служила, і перевели її дзвінок до Клінта Персалла. Старлінг доводилось одночасно ритися в кишенях у пошуках монет і розбиратися з охоронцем із супермаркету, який безперестанку вимагав у неї посвідчення.
Нарешті в слухавці пролунав знайомий голос Персалла.
— Містере Персалл, я бачила, як троє, можливо, четверо чоловіків викрали Ганнібала Лектера на парковці «Сейфвею», це сталося хвилин п’ять тому. Вони прокололи мені шини, я не змогла кинутися навздогін.
— Це той випадок з автобусом, з орієнтуванням на розшук, що видала поліція?
— Про автобус мені нічого не відомо. То був сірий фургон з інвалідними номерами, — сказала Старлінг і продиктувала номер.
— Як ви знаєте, що то був Лектер?
— Він… лишив для мене подарунок, я знайшла його під машиною.
— Зрозуміло…
Персалл замовк, і Старлінг скористалася паузою:
— Містере Персалл, ви знаєте, що за цим стоїть Мейсон Верджер. Більш ніхто на таке не здатний. Він садист, він мучитиме доктора Лектера до смерті, ще й спостерігатиме за процесом. Треба скласти орієнтування на всі транспортні засоби Верджера й попросити прокурора США в Балтиморі, аби той видав дозвіл на обшук маєтку.
— Старлінг… Господи, Старлінг. От що, я спитаю ще раз. Ви впевнені в тому, що бачили? Подумайте секунду. Подумайте про всю ту добру службу в наших лавах. Подумайте про свою присягу. Шляху назад уже не буде. То що ви бачили?
Що мені казати — що я не істеричка? Так це перше, що кажуть істерички.
Цієї миті вона зрозуміла, що більше не викликає в Персалла довіри і що його довіра зроблена з дешевої сировини.
— Я бачила, як троє чоловіків, може, четверо, викрали ще одного чоловіка на паркінгу супермаркету «Сейфвей». На місці злочину я знайшла подарунок від доктора Ганнібала Лектера, пляшку вина «шато-дʼІкем», чий рік розливу збігається з роком мого народження, а також записку, написану його почерком. Я вже описала той транспортний засіб. І тепер доповідаю про це вам, Клінте Персалл, відповідальному оперативному співробітнику в Баззардс-Пойнт.
— Ми розслідуватимемо цей інцидент як викрадення людини, Старлінг.
— Я до вас приїду. Ви можете надати мені повноваження, щоб я приєдналася до групи швидкого реагування.
— Не треба приїжджати, я не маю права пускати вас на територію.
Шкода, що Старлінг не встигла забратися з паркінгу до того, як прибула поліція Арлінгтона. П’ятнадцять хвилин пішло на те, щоб виправити орієнтування на транспортний засіб. Огрядна жінка-офіцер у черевиках із товстої шкіри прийняла в Старлінг свідчення. На великому гузні жінки під різними кутами стирчали наручники, пістолет, «Мейс», рація та книжка зі штрафними талонами. Шліци на поліцейський куртці надимались. Офіцер усе не могла вирішити, як записати місце роботи Старлінг — ФБР чи ніякого взагалі.
Потім Старлінг розлютила її, коли завчасно стала відповідати на всі питання, й офіцер уповільнилася. Коли Старлінг указала на сліди від шин, що лишилися в багнюці й снігу в тому місці, де фургон перескочив через розділовий бордюр, то в поліцейських не знайшлося фотоапарата. Вона дістала свій і показала, як ним користуватися.
Повторюючи відповіді, вона знову й знов подумки картала себе: «Треба було їхати за ними, треба було їхати за ними. Треба було викинути з „лінкольна“ того бздуна та їхати за ними».
Розділ 79
Крендлер одним із перших дізнався про викрадення завдяки своїм доносителям. Він зв’язався з кількома джерелами, а потім набрав номер особистого телефону Мейсона.