З цією думкою вона дійшла простого рішення: світ можна змінити, варто тільки простягти руку.
Старлінг сама не зрозуміла, як опинилася в коморі на стільці і вже тяглася до горішньої полички.
Вона дістала коробку, яку нотаріус Джона Бріґема передав їй цієї осені. Здавалося, що з того часу минула ціла вічність.
Традиція передавати особисту зброю вцілілому бойовому товаришу сповнена містики. Вона пов’язана з передачею цінностей, які виходять за рамки людської смертності.
Це важко зрозуміти людям, які живуть у безпеці за рахунок зусиль інших громадян.
Коробка, у якій Джон Бріґем тримав свою зброю, сама по собі мала неабияку цінність. Певно, він купив її на Сході, ще коли був морським піхотинцем. Коробка з червоного дерева, кришка інкрустована перламутром. І зброя характерна для Бріґема — видно, що її багато використовували, проте доглядали й ретельно чистили. Пістолет «кольт Ml9llA1» 45-го калібру і маленький «сафарі армз» з укороченим стволом того ж калібру, а також кинджал із зазубреним лезом, що легко вміщався за халяву черевика. Старлінг мала власну кобуру. Старий жетон ФБР Джона Бріґема було прибито до дощечки з того ж червоного дерева. Жетон УБН просто валявся в коробці.
Старлінг відчепила від дощечки жетон ФБР і поклала собі в кишеню. Пістолет пішов у кобуру-«які», що кріпилася позаду на стегні під курткою.
«Сафарі армз» з укороченим дулом розмістився в неї на литці, з іншого боку за халявою сховався ніж. Вона дістала з рамки свій диплом, згорнула й поклала в кишеню. У темряві його можуть сприйняти за ордер на обшук. Поки вона згортала цупкий папір, усвідомила, що наразі сама не своя, і зраділа цьому.
Ще три хвилини за ноутбуком. З сайту Mapquest вона завантажила й роздрукувала великомасштабну карту ферми «Мускусний щур» і прилеглого до неї національного заповідника. На секунду вона затримала погляд на м’ясному королівстві Мейсона, обвела пальцем його кордони.
Від викидів із великих вихлопних труб «мустанга» мертва трава похилилася до землі — Старлінг викотилася з під’їзної доріжки, аби відвідати Мейсона Верджера.
Розділ 81
Тиша на фермі «Мускусний щур». Така тиша западала на шабат у сиву давнину. Мейсон був радісний і надзвичайно гордий з того, що зумів провернути таку оборудку. Подумки він порівнював своє досягнення з відкриттям радію.
Саме цей текст із ілюстраціями Мейсон найкраще запам’ятав зі своїх шкільних підручників. Наукова стаття містилася в тій єдиній великій книжці, затуляючись якою, він міг вільно мастурбувати на уроках. За цим заняттям він часто поглядав на малюнок із зображенням мадам Кюрі. Зараз він також про неї думав, думав про тонни уранової смолки, яку вона переварила, аби отримати радій. Думав про те, що доклав стільки ж зусиль для досягнення мети, скільки й ця жінка.
Мейсонові уявлялося, що доктор Лектер — то кінцевий результат усіх його пошуків і витрат, що він сяє в темряві, наче пробірки в лабораторії мадам Кюрі. Йому уявлялося, що свині з’їдять доктора, а потім підуть спати в ліс, і їхні черева світитимуться в темряві, наче лампочки.
Був вечір п’ятниці, майже стемніло. Прислуга вже пішла додому. Жоден працівник ферми не бачив, як прибув фургон, бо сардинці заїхали не через головні ворота, а з пожежної дороги, що пролягала через національний заповідник і виконувала роль службового проїзду для Верджерів. Шериф зі своєю командою вже завершили поверховий огляд ферми й поїхали задовго до того, як фургон зупинився біля сараю. Тепер на фермі «Мускусний щур» лишалися тільки охоронці на головних воротах і невелика група найнадійніших людей.
Корделл поки сидів на своєму посту в ігровій кімнаті — опівночі його замінить інший медбрат. Марґо та помічник шерифа Мольї, який почепив поліцейський жетон, аби задурити голову шерифу, перебували в кімнаті Мейсона, а команда професійних викрадачів поралася в сараї.
До вечора неділі все завершиться, речові докази згорять чи перетравляться в кишках шістнадцяти свиней. Мейсон вирішив, що згодує вугрові якийсь делікатес із доктора Лектера, наприклад ніс. І тоді Мейсон ще багато років зможе спостерігати за цією навіженою стрічкою, що безперестанку виписуватиме в акваріумі вісімку, і він знатиме, що цей знак нескінченості матиме тільки одне тлумачення — Лектер мертвий, назавжди, назавжди.
Водночас Мейсон розумів, що повністю отримати бажаний результат буває небезпечно. Що він робитиме, коли вб’є доктора Лектера? Можна буде розорити ще кілька сирітських будинків, помучити ще кількох дітей. Можна буде пити мартіні з їхніми сльозами. Але що ще зможе принести йому таке велике, гостре задоволення?