Далі коридором, до гостьової кімнати. Двері були зачинені.
— Зажди хвилинку, Кларіс.
Лектер зайшов у кімнату.
Старлінг стояла в коридорі, поклавши долоню на дверну ручку, потім почула, як усередині запалили сірник. Доктор Лектер відчинив двері.
— Кларіс, ти знаєш, що твій батько мертвий. Знаєш краще за всіх.
— Так.
— Піди й подивися на нього.
На двоспальному ліжку були розкладені кістки її батька, довгі кістки й грудна клітка, накриті простирадлом. Під білою тканиною барельєфом виступали дрібні рештки, мов сніговий янгол, яких діти роблять взимку.
Череп батька лежав на подушці — вичищений маленькими морськими падложерами з пляжу доктора Лектера, висушений та вибілений.
— Де його зірка, Кларіс?
— Міська влада її забрала.
— Ось він як є, все, що від нього лишилося. Ось до чого звів його час.
Старлінг поглянула на кістки. Розвернулася й швидко вийшла з кімнати. То була не втеча, і доктор Лектер не пішов за нею слідом. Він просто чекав у півмороку. Він не хвилювався за Кларіс, проте прислухався до її кроків, нашорошивши вуха, мов сторожка коза. У руках Кларіс — щось блискуче, металеве. Жетон, значок, який колись належав Джонові Бріґему. Вона поклала його на простирадло.
— Чого вартий для тебе жетон, Кларіс? У сараї ти прострелила в одному такому дірку.
— Для нього він був вартий цілого світу. Кращого він не зна-а-а-ав.
Останнє слово викривилось, кутики її рота опустилися. Вона підібрала батьків череп і сіла на ліжко. З очей бризнули гарячі сльози, полилися вниз по щоках.
Мов мале дитя, вона вхопила полу пуловера, притисла її до щоки й зарюмсала, гіркі сльози — кап-кап — падали на склепіння батькового черепа, що лежав у неї на колінах, зблискуючи металевою коронкою.
— Я люблю татка, він завжди бажав мені найкращого. То були найщасливіші часи мого життя.
Вона казала правду — так само, як і тоді, коли випускала гнів.
Доктор Лектер дав їй носовичок, але Кларіс просто затисла його в кулаку, і докторові довелося самому витирати їй лице.
— Кларіс, зараз я залишу тебе тут, із цими останками. Останками, Кларіс. Кричи в ці порожні западини скільки заманеться, ніхто тобі не відповість, — він поклав руки на скроневі частки Старлінг. — Батько, який тобі потрібен, — тут, у твоїй голові, і ти маєш керувати його образом, а не він тобою. Тепер я піду. Хай свічки горять?
— Так, будь ласка.
— Коли звідси підеш, то візьми тільки те, що тобі справді потрібне.
Він чекав у вітальні перед каміном. Гаяв час грою на терменвоксі, він творив музику, рухаючи в електричному полі руками, які щойно клав на голову Кларіс, мов хотів диригувати нею, як музикою. Він відчув, що Старлінг стоїть у нього за спиною, але дограв мелодію до кінця.
Коли доктор Лектер до неї повернувся, Кларіс усміхалася сумно й лагідно, і руки в неї були порожні.
Доктор Лектер шукав моделі поведінки.
Він знав, що Старлінг, як і кожна свідома істота, сформувалася під впливом матриці раннього досвіду, виробила систему, за якою потім розпізнавала відчуття.
Багато років тому, розмовляючи зі Старлінг крізь лікарняні ґрати, він виявив у неї одну дуже важливу модель поведінки — вона виникла під час забою ягнят і коней на тому ранчо, де Кларіс жила з названою родиною. Жалісні крики ягнят назавжди закарбувалися в її пам’яті.
Невтомні лови Джейма Ґамба завершилися успіхом тому, що подумки вона чула жалісний крик жертви.
З тієї ж причини вона порятувала доктора Лектера від мученицької смерті.
Добре. Чітка модель поведінки.
Доктор Лектер завжди звертав увагу на стимульні установки і вважав, що Старлінг бачила в Джоні Бріґемі гарні риси свого батька — з такими чеснотами нещасний Бріґем підпадав під інцестуальне табу. Бріґему і, певно, Кроуфорду були притаманні добрі ознаки її батька. Кому ж припадали погані?
Доктор Лектер шукав другу половину розщепленої матриці. За допомогою гіпнотичних препаратів і технік, що дуже відрізнялися від камеральної практики, він намацував в особистості Кларіс Старлінг міцні, вперті нотки, мов сучки на дереві, і старі кривди, що спалахували, мов нафта.
Він натрапив на сукупний образ сліпучого немилосердя, уже давнього, проте доглянутого й детального, від якого мозок Старлінг пронизували спалахи лімбічної люті, мов розряди блискавки в грозовому фронті.
У більшості таких епізодів був присутній Пол Крендлер. Їй боліли несправедливі ситуації, у які вона потрапляла з подачі Крендлера, і вона звертала на нього гнів, що відчувала до батька, чого ніколи й нізащо б не визнала. Вона не могла пробачити батька за те, що він помер. Що покинув родину, що більше не чистив на кухні апельсини. Він прирік її матір на щітку й помийне відро. Він більше не притискав Старлінг до грудей, у яких билося його велике серце — таке саме, як у Ханни в ту ніч, коли вони втекли.