— Я дякую Господу за те, що сталося, — сказав Верджер. — То було моє спасіння. Ви прийняли Ісуса, міс Старлінг? Маєте віру?
— Мене виростили в закритому релігійному середовищі, містере Верджер. Решту додумуйте самі, — відповіла Старлінг. — А зараз, якщо ви не проти, я причеплю оце до вашої подушки. Воно ж тут нічому не заважатиме?
Голос звучав надто жваво і дбайливо як для Старлінг.
Її рука біля його голови, ці дві плоті поруч — від цього Старлінг аж ніяк не полегшало, як і від пульсу в судинах, які пересадили зі шкірою понад кістками обличчя, аби живити його кров’ю. Ритмічне розширення викликало асоціацію з хробаками, що поглинають потраву.
Вона з полегшенням розмотала дріт і позадкувала до стола, де лишилися диктофон і окремий мікрофон.
— Спеціальний агент Кларіс М. Старлінг, номер ФБР 5143690, приймає свідчення в Мейсона Р. Верджера, номер соціального страхування 475989823, у нього вдома, у день і рік, зазначені вище, під присягою й за офіційним підписом. Містер Верджер усвідомлює, що прокурором США з Тридцять шостого округу й місцевою владою йому надано імунітет від судового переслідування, про що свідчить спільний меморандум, наданий під присягою й за офіційним підписом. Отже, містере Верджер…
— Я хочу розповісти вам про табір, — перебив Мейсон із черговим видихом. — То був чудовий дитячий досвід, до якого я, по суті, повернувся.
— Ми можемо обговорити це згодом, містере Верджер, але я гадала, що ми…
— О, ми можемо обговорити це зараз, міс Старлінг. Розумієте, тут усе взаємопов’язано. Те, як я зустрів Ісуса, — це найважливіша річ, про яку я взагалі вам можу розповісти, — він дочекався наступного зітхання механізму. — Мова про християнській табір, який оплатив мій батько. Заплатив цілком і повністю за всіх сто двадцять п’ять відпочивальників на озері Мічиґан. Деякі з них бідували, за шоколадку що завгодно могли зробити. Може, я цим користався, може, жорстоко з ними поводився, якщо вони не хотіли брати цукерки й робити, як я скажу, — я нічого не приховую, бо тепер уже все гаразд.
— Містере Верджер, давайте обговоримо певну інформацію на цю ж…
Він її не слухав, просто чекав, доки машина подарує йому наступний подих.
— У мене є імунітет, міс Старлінг, і тепер усе гаразд. Я маю імунітет від Ісуса, маю імунітет від прокурора США, маю імунітет від окружного прокурора Овінгз-Міллз, алілуя. Я вільний, міс Старлінг, і тепер усе гаразд. Я з Ним, просто поруч, і тепер усе гаразд. Він Ісус Воскреслий, і в таборі ми називали його Воскром. Ніхто не зрівняється з Воскром. Ми переінакшили його на сучасний лад, розумієте, — Воскр. Я служив Йому в Африці, алілуя, служив йому в Чикаго, хай святиться ім’я Його, служу Йому й зараз, і Він підніме мене з цього ложа, і Він покарає ворогів моїх, і приведе їх до мене, і я чутиму стражденні крики жінок їхніх, і тепер усе гаразд.
Він захлинувся слиною й замовк. Пульсуючі судини на його обличчі потемніли. Старлінг підвелася, щоб покликати когось із медперсоналу, але не встигла дістатися дверей, як голос Мейсона її спинив.
— Я в порядку, тепер усе гаразд.
Може, пряме запитання подіє краще, аніж спроби скерувати його до потрібної теми.
— Містере Верджер, чи бачили ви доктора Лектера до того, як суд призначив його вашим психіатром? Чи знали його неофіційно?
— Ні.
— Ви обидва були членами колегії Балтиморської філармонії.
— Ні, членство мені надали через благодійні внески. На голосування я посилав свого юриста.
— Ви не давали жодних свідчень на суді у справі доктора Лектера.
Вона поступово вчилася співвідносити свої питання з подихами, що він набирав для відповідей.
— На суді казали, що доказів вистачить на п’ять, навіть дев’ять смертних вироків. Усе перекреслило оскарження щодо неосудності.
— Суд сам визнав його неосудним. Доктор Лектер не подавав апеляції.
— Гадаєте, ця деталь настільки важлива? — спитав Мейсон.
Із цим питанням вона вперше відчула його розум, чіпкий та глибокий, що так різнився від словникового запасу, яким він із нею користувався.
Великий вугор, що наразі призвичаївся до світла, піднявся з-під каміння у своєму акваріумі й заходився невтомно колувати — мерехтлива стрічка з красивим візерунком нерівномірних кремових цяток на коричневому тлі.
Старлінг помітила рух, ухопила його периферійним зором.
— Це мурена Кідако, — сказав Мейсон. — У неволі в Токіо живе навіть більша. Ця друга за величиною… Загальна назва — «жорстока мурена», хочете побачити чому?
— Ні, — відповіла Старлінг і перегорнула сторінку у своєму блокноті. — Отже, у ході терапії, призначеної вам судовим рішенням, містере Верджер, ви запросили доктора Лектера до себе додому.