Пацці пересвідчився, що доктор повернувся до себе в ложу, і не дивився на нього, доки вони не помахали один одному здаля вже на сходах театру.
— «Небесну квітку» я подарував тобі на день народження, — сказав Пацці.
— Так, я їх обожнюю, Рінальдо, — відповіла синьйора Пацці. — У тебе просто чудовий смак.
Розділ 34
Імпрунета — це старовинне тосканське місто, де виготовили черепицю для Дуомо. Уночі з вілл на верхівці пагорба видно, що на милі навкруги розкинувся цвинтар, бо при могилах вічно горять лампадки. Світло від них неяскраве, але відвідувачі ще можуть відшукати шлях між мертвими, хоча для того, щоб прочитати епітафії, знадобиться ліхтарик.
Рінальдо Пацці прибув за п’ять хвилин до дев’ятої з маленьким букетом, який збирався покласти на першу-ліпшу могилу. Він повільно йшов між надгробками гравійною доріжкою.
Пацці відчув присутність Карло, коли самого чоловіка ще не побачив.
Карло заговорив, стоячи по інший бік мавзолею, вищого за людський зріст:
— Не знаєте в цьому місті хорошого квіткаря?
Говір як у сардинця. Добре, може, він тямить у своїй справі.
— Усі квіткарі — пройдисвіти, — відповів Пацці.
Карло хутко, не визираючи з-за рогу, обійшов мармурову споруду.
Пацці він видався мало не дикуном: низенький, кругленький, потужний, з меткими кінцівками. Він носив шкіряну жилетку, а на капелюсі — кабанячу щетину. Пацці прикинув, що має руки на три дюйми довші та зріст на чотири дюйми вищий, ніж у Карло. Важили вони приблизно однаково. На перший погляд. Карло бракувало одного великого пальця. Пацці вирішив, що за п’ять хвилин знайде його в картотеці Квестури. Знизу обох чоловіків підсвічували могильні лампадки.
— У нього вдома непогана сигналізація, — сказав Пацці.
— Я вже бачив. Ти маєш його мені показати.
— Завтра, у п’ятницю ввечері, він має виступати на одних зборах. Так швидко зможеш приготуватися?
— Добре, — Карло хотів трохи позадирати поліцейського, встановити контроль. — Підеш разом із ним чи ти його боїшся? Зробиш те, за що тобі платять. Покажеш його мені.
— Слідкуй за словами. Я зроблю те, за що мені платять, і ти також. Або попрощайся з довічною відпусткою казанови у Вольтеррі, вирішуй сам.
На роботі Карло став глухим до образ так само, як і до криків болю. Він зрозумів, що недооцінив поліцейського, і розвів руками:
— Розповідай усе, що я маю знати.
Карло став поруч із Пацці, наче вони разом сумували біля невеликого мавзолею. Доріжкою, тримаючись за руки, пройшла парочка. Карло зняв капелюха, і двоє чоловіків завмерли, похиливши голови, а тоді Пацці поклав букет біля входу в склеп. Від Карлового теплого капелюха відгонило запахом прокислих сосисок, що їх зробили з неправильно кастрованої тварини.
Пацці закинув голову, рятуючись від смороду.
— Він спритний із ножем, б’є низько.
— Вогнепальну має?
— Не знаю. Ніколи не використовував, наскільки мені відомо.
— Я не хочу, щоб його довелося брати в машині. Мені він потрібен просто на вулиці, і щоб людей поменше навколо.
— Як ти його братимеш?
— То моя справа.
Карло відправив до рота оленячий зуб і взявся згризати хрящі, час від час висовуючи кістку поміж губів.
— Це й моя справа, — мовив Пацці. — Як ти його вкладеш?
— Оглушу кулею «бінбеґ», пов’яжу в сітку, а тоді вже можна зробити укол. Треба буде швидко перевірити йому зуби на той випадок, якщо він заховав у них отруту.
— Він читатиме на зборах лекцію. Початок о сьомій у Палаццо Веккіо. Якщо в п’ятницю він працюватиме в капелі Каппоні в Санта-Кроче, то звідти до Палаццо Веккіо піде пішки. Ти знаєш Флоренцію?
— Добре знаю. Дістанеш мені перепустку в старе місто для автомобіля?
— Так.
— У церкві я його не братиму, — сказав Карло.
Пацці кивнув.
— Краще хай він з’явиться на зборах, а тоді його ще тижнів два ніхто не шукатиме. Я маю привід провести його до палаццо Каппоні після зборів…
— Не хочу брати його в нього ж удома. То його територія. Він її знає, а я — ні. Він пильнуватиме, озирнеться біля дверей. Мені він потрібен на тротуарі, не в будинку.
— Тоді слухай: ми вийдемо з центрального входу Палаццо Веккіо, вихід на віа деї Леоне вже буде закрито. Підемо по віа Нері й перейдемо річку через Понте алле Ґраціе. На другому боці, перед музеєм Бардіні, ростуть дерева, вони затуляють світло ліхтарів. Там тихо в таку годину, коли заняття вже скінчилися.